Надежда Мороз — о маме, которую насильно вывезли на работу в Германию

111

Сегодня, 18 января, в Украине вспоминают тех, кого вывезли на принудительные работы в Германию.

В День памяти волонтер запорожской 55-й артбригады Надежда Мороз поделилась историей о своей матери, которую увезли в Германию и которой удалось вернуться.

День пам’яті або про бранку Надзю…

18 січня 2017 відповідно до постанови Верховної Ради від 22.12.2016 № 1807 року є Днем пам’яті, оскільки виповнилося 75 років з часу початку примусового вивезення населення України в Німеччину (остарбайтерів), На телеекранах розміщені запалені свічки та припинена трансляція комедійних фільмів, а о 12.00 буде оголошена хвилина мовчання.

Я сьогодні згадую та поминаю свою маму Надію, яка у 20 років була вивезена в Німеччину, в м. Ганновер, там її забрали в село, де три роки пропрацювала у бауера. Доїла тричі на день 15 корів, гляділа дітей: хлопчика і дівчинку, прибирала в домі та стайнях. Приниження зазнала по дорозі в Німеччину. Звісно, що везли у напханих битком товарняках, на великих станціях виводили на перон, роздягали догола і всі волосисті місця примушували шмарувати одне одному якось смердючою рідиною, щоб не було вошей.

У старого бауера була невістка і двоє онуків, а от син воював на фронті. За три роки він побував вдома всього один день, про щось шепталися вони в кімнаті діда, а потім чоловік зник, його дружина, Софія тихцем плакала. Роботящу Надзю дуже любила. З часом посадили зі свекром свою бранку за спільний стіл, їли разом з нею. Молоко треба було здавати на німецьку армію, всі бідони виставляли на вулицю після видою. (Колись я чула розповідь іншої жінки, яка теж була в рабстві в місцевих господарів, що цідилки тримали в абсолютній чистоті. Їх треба було ретельно випрати після того, як молоко проціджене, а тоді викладати на траві під сонцем і час від часу поливати водою, щоб сонце їх відбілювало, якщо хазяйка помітила, що якась цідилка вже висохла і ще не скроплена водою, то карала стусанами).

Дід був лихий, зиркав на бранку завжди з-під лоба, не кричав, але й не спілкувався з нею. Діти теж дуже різні: дівчинка не злазила з колін, а хлопчик мав дідів характер, «вредний німчук», як казала про нього мама. А от Софія навпаки, ставилася до неї, як до рідної. Оскільки Надзя росла без матері, бо її мати, а моя баба Мотрона, померла в Голодомор, то доброзичливе ставлення чужої жінки хоч якось притлумлювало біль від ситуації, в якій опинилася, розлуку з рідними (меншою сестрою та батьком).

Згадувала, коли ще до війни дівувала, хлопців було тьма! Молоді, красиві, всіх їх потім війна забрала. Один проводжає з клубу, а другий вже жде біля хати, третій під вікном свистить. Та жили так бідно, що не було ні гарного взуття, ні одежі. Позичила якось туфлі у подруги на побачення сходити, а на другий вечір парубок уже знову під вікнами ходить, стукає, вийти гукає, «а ми з Ганею (молодшою сестрою) заховаємося за грубою і не дишемо, щоб він нас не побачив, бо соромно сказати, що йти ні в чому». Жили не ситно, тому до вивезення в Німеччину була дуже худа. Там поправилася, розквітла. Була гарна, мала небесного кольору очі, дві довгих коси. Казала, що Софія любила розчісувати її довге густе волосся, робила зачіски, одягала її в свої сукні, а коли вона йшла у вихідний ввечері на прогулянку з остарбайтерами, то ще й на вулицю вийде за дівчиною, постоїть і подивиться вслід: чи гарно її вбрала. Збереглися фото, де мама у красивих сукнях і з викладеними кісьми (вони зараз у фотоальбомі молодшого сина, на Поліссі). Коли її визволили американці, то пропонували вибір: не їхати в СССР, та вона на крилах в Україну полетіла, додому, до своїх. Софія дуже боялася приходу радянських військ, ридала нестримно. Наділила дівчину подарунками: дві великі валізи повезла українка з собою додому: в одній відрізи матерії, а в іншій готовий одяг (блузи, сукні тощо), саме цей скарб у мами вкрали на вокзалі в Харкові, одну вона тримала в руках, а другу поставила між ногами, поки підняла голову щось там прочитати, валізи в секунду не стало.

Під час повернення з Німеччини, їй трапилася моторошна картина. На якійсь станції поїзд зупинився, а на сусідній колії стояв зустрічний потяг. Коли подивилася у вікно, то побачила повен вагон мертвих людей. Нерухомі люди сиділи на лавах, наче заморожені, з похиленими головами та безвольними руками.

Молодша сестра Ганна, моя справжня мама (тітка Надія мене виростила після смерті молодшої сестри, тому теж мама), була дуже рада тим відрізам: нашила собі з них одягу, на гарячий цвях завивала коси, і в таку модницю і закохався мій батько Дмитро. А Надя зустріла свою долю в Зірному (Рівненщина), на спиртзаводі, де служила в домі директора. Там і побачив її Петро (кавалер двох орденів Слави, багатьох орденів та медалей), який теж працював на цьому заводі після демобілізації, закохався з першого погляду. Забрав її в своє село, де вони збудували завжди гостинний дім, прожили довге сімейне життя, народили четверо синів і ще й мене вигодували (я їх називала батьками). В селі її дуже поважали, бо мала велике серце, надзвичайну людяність, багатьох пригріла-прихистила, допомогла. А як готувала смачно!

Коли Німеччина почала виплачувати компенсацію, то після всіх дотриманих формальностей матері виплатили 200 німецьких марок, які вона розділила між синами. У розповідях Софію згадувала часто і тільки теплими словами.
До речі, батько був дуже чистоплотний. Якщо доводилося бувати в чужій хаті, де запрошували до столу, то відразу дивися на цідилку, яка сушилася біля печі. Якщо була біленька, свіжа, як і у його хазяйки, то сміливо сідав до столу.

Батьків уже немає на цьому світі, хай царствують. А я лише прошу Бога, щоб ми ніколи не зазнавали рабства. Господи, поверни з полону усіх наших співвітчизників. Нехай буде на те воля твоя. Амінь.

P.S. Фото, які знайшла у себе в архіві: на першій світлині мама крайня справа після якоїсь вистави ще до війни, друга – на прогулянці з хлопцями з України, з якими працювала у бауерів в одному селі.

Читайте в Facebook