Нетрадиционный герой

От редакции. На 12 июня в Киеве заявлено проведение «Марша равенства» — акции ЛГБТ-активистов в поддержку своих прав. Это событие ещё задолго до его проведения вызвало бурную дискуссию в обществе.

По просьбе Forpost запорожский врач-психиатр Алексей Мосейко описал реальную историю, которая не даст читателям ответы на все вопросы, но, возможно, заставит кого-то задуматься.

Стаття подається мовою оригіналу.

________________________________________________

Одразу хочу зазначити, що історія є правдивою, але мною спеціально змінені деякі факти, які не впливають на саму суть, але спираючись на які можна зрозуміти, про яку саме людину йде мова. Крім того, хочу одразу застерегти, що мова не йде про місто Запоріжжя. Я працював лікарем зовсім в іншій області.

Це була п’ятниця. В психіатричну лікарню доставили «швидкою» пацієнта з іншого стаціонару. Ніяких виписок та інформації з лікарні, звідки його привезли, не було, але при ньому був травматичний пістолет та великий ніж зі зчесаним номером. Він нічого не бачив і не міг говорити, але при цьому міг писати на папері. Писав він дуже повільно і нерозбірливо. Але, врешті-решт, я зміг розібрати написане. Виявилося, що мій сліпий та німий пацієнт хворіє на туберкульоз та СНІД.

За вихідні дні до нього повернувся зір. Одночасно він почав говорити. Він розповів, що є гомосексуалом. Перебуваючи в іншій лікарні, він лежав в одній палаті з колишніми наркоманами, які, дізнавшись про його нетрадиційну орієнтацію, почали знущатися над ним. Справа дійшла до погроз. Для самозахисту він проніс у відділення ніж та пістолет. Поки конфлікт не зайшов занадто далеко, він вирішив переговорити із лікарями, можливо, сподіваючись, що його переведуть у іншу палату. Але, зайшовши у кабінет до завідуючого відділенням, він від стресу не зміг сказати ані слова, а повернувшись в палату, вже нічого не бачив. Дослідження не виявили у нього ніякої органічної патології, і пацієнт був відправлений в психіатричну лікарню. Перебуваючи в ізоляції, у спокої, поза стресовою ситуацією, і зір, і мова повернулися до нього назад.

В понеділок прийшла його мати, єдина його родичка. За її розповідями, пацієнт народився в багатодітній сім’ї, але всі його брати та сестри померли за різних обставин. Він залишився єдиною дитиною у матері і не мав власних дітей. Неодноразово за життя, при стресових ситуаціях у пацієнта пропадав зір. Коли це трапилося в армії, а він, між іншим, строкову службу проходив в десанті, то зір повернувся до нього за одну добу і він продовжив службу.

І хоча у пацієнта не було вищої освіти, він мав високооплачувану роботу, слідкував за власним здоров’ям та приймав антиретровірусні препарати. Не дивлячись на великий букет хвороб, він був повний сил і жив би щасливо ще дуже довго.

За власним бажанням та через відсутність соціальної небезпеки пацієнт був виписаний додому. А потім розпочалася війна. І до міста привезли тіло загиблого в АТО героя. Це і був той самий мій паціент. Гомосексуал. Хворий на СНІД. Герой.

Виявилося, що мій пацієнт пішов добровольцем і став одним з перших, хто загинув на війні. Він врятував своїх побратимів під час обстрілу і загинув героєм. На церемонії люди стояли на колінах перед його труною. Я стояв теж. А дуже скоро, завдяки роботі волонтерів, його фотографія з’явилася на стендах у всіх органах влади, де висить і досі. Посмертно від був нагороджений дуже почесною відзнакою.

А нещодавно у Інтернеті я побачив його біографію — «офіційну біографію героя-добровольця». У цій біографії у мого загиблого пацієнта зненацька з’явилася дружина, і навіть діти, а про все інше згадки, звичайно, не було. Майже вся біографія в ньому була викривлена. Припускаю, що про багато фактів просто не хотіли говорити вголос, а тому навигадували дітей, родичів і багато чого іншого, щоб на виході отримати потрет типового, традиційного героя. Красивий портрет, що не викликає питань.

А можливо, таку біографію йому намалювали родичі, які не хотіли, щоб загиблий асоціювався с чимось таким, що могла здатися брудним, нетиповим. Нетрадиційним. Цього я не знаю. І імені його я не назву. Але мені здається, що ця історія мала бути розказана.

Олексій Мосейко, для Forpost