Лікарка і політикиня Ксенія Буханова багато років присвятила розвитку медичної сфери Бердянська. В рідному місті вона очолює фракцію «Європейська Солідарність» в міській раді, є головою комісії з гуманітарних питань. Та основна справа її життя – допомога людям – Ксенія Буханова є дитячим кардіореаніматологом, на її рахунку – сотні врятованих життів маленьких українців.
З приходом «руського міра» вона, як і багато патріотів, вимушена була кинути все і виїхати з Бердянська. Бо людям з патріотичною позицію знаходитись в окупації стало вкрай небезпечним.
– Як ви зустріли 24 лютого, як ви дізнались, що почалась війна?
– Напевно, як і більшість українців, я зустріла 24 лютого вдома, у ліжку, коли бабахнуло. Затрясся балкон, вікна. Перший вибух я почула і вирішила, що це десь, мабуть, машина в стовп в’їхала, а коли був вже другий сильніший, то тоді вже «на ноги» й дивитися, що відбувається. В мене вікна вітражні та виходять на військове містечко, тому дим та все інше бачила сама. Потім понеслась швидка допомога. Потім зідзвонювалась з головним лікарем Дмитром Єгоровим, приймали рішення, що нам необхідні, дуже необхідні препарати крові, сама по собі кров… як страшний сон. Ми одразу кинули клич серед бердянців. Багато, дуже багато людей прийшли здавати кров саме в цей ранок. Скажімо так, 24-го я прокинулась, а 23-го я теж, як і більшість українців я дивилась промову Путіна, коли він казав таке, й думала, що це мабуть страшний сон. Поїхала до лікарні, працювала там, допомагала там, у нас були поранені, важкі були, двохсоті. Потім поїхала у виконком, куди мене викликали, бо потрібно приймати рішення, бо потрібно вирішувати, як житиме місто, рахували свої запаси, прораховували скільки в нас палива, ліків і усього іншого, щоб ми могли функціонувати, хто в нас зараз буде працювати, хто не буде. Та як би не було це смішно – ми готувались до наступної сесії. Бо за тиждень від 24 лютого в нас мала бути сесія.
– Сесія все ж таки відбулась?
– Сесія в нас відбулась пізніше, вже коли ми були окуповані. Вона відбулася в палаці Центру дитячо-юнацької творчості. Там були прийняті рішення, що дозволяли через бюджет закривати нагальні потреби міста та дати можливість щодо планування бюджету міста в цих умовах.
– Щодо вашої професійної діяльності, чи були спроби перешкоджати їй?
– Я не можу сказати, що з 24 лютого я більше працювала лікарем. Я більше працювала, як голова комісії з гуманітарних питань. До 28 лютого, коли зайшли російські військові до Бердянська, ми жили у виконкомі, тому що багато рішень потребувало негайного вирішення, а це час, бо потрібно людей зібрати, обдзвонити усіх, домовитися. Тому доводилося й спати й ночувати у виконкомі. Ми ходили додому тільки щоб помитися, привести себе до ладу. Тому з 24 по 28 лютого – це був один день. Я думала, що все скінчиться, але, на жаль, ні. 26 чи 27 лютого ми навіть провели депутатський день, під час якого також перерозподілили кошти, щоб мати змогу використовувати їх на нагальні потреби. Бо життя внесло свої корективи.
– Що було далі? Як ви дійшли до того, що потрібно виїжджати з міста?
– 28 лютого прийшли «товарищі». Ми залишили виконком ще до їх приходу. Перемістилися у сусідню будівлю. Там вже працював кол-центр, який ми створили ще до того, для відповіді на питання від населення, бо цих питань було дуже багато: починаючи від питань по роботі «швидкої», закінчуючи питаннями по світлу, воді, газу тощо. Кол-центр працював 24/7. Ми навіть телефоном збивали дітям температуру. Там знаходився штаб, в цьому приміщенні ми пропрацювали чотири дні. Спали на мішках, на матах. Після того, як росіяни зайняли приміщення райради, ми знаходилися в безпосередній до них близькості, і нам довелося переїхати в ЦДЮТ, де штаб проіснував до 10 квітня. Ми дуже вдячні Польщі та Грузії, які надавали нам гуманітарну допомогу, яку ми могли роздавати бердянцям.
До нас приходили «товарищі», вони намагалися схилити нас до співпраці. Це відбувалось декілька разів. Останній раз людина, яка називає себе «комендантом» міста, приходив до нас 8 березня. Приходив з погрозами та уговорами. Після цього він сказав, що не домовився з нами і на цьому його лояльність до нас закінчилась. І в нас почалися певні труднощі. Починаючи з викрадення людей, закінчуючи тим, що гуманітарну допомогу нам в місто доправляли окольними путями.
Одночасно це все співпало з великою кількістю біженців з Маріуполя. 9 березня по захопленій окупантами бердянській радіохвилі понеслась інформація, що я, Цуканов , Валентиров, Рудницький (Віктор Цуканов – депутат Бердянської міськради, Сергій Валентиров – екс-нардеп, підприємець, Микола Рудницький – екс-депутат міськради – прим. редакції) фінансували проукраїнські мітинги. Що ми екстремісти і знаходимося поза законом, чомусь, ДНР. Тоді стало… чесно? Страшно не стало. Просто прийшов час змінити місце проживання. Не було часу навіть задуматися, бо ми приходили додому тільки переночувати, а весь інший час знаходилися в штабі, вирішували якісь питання.
– Що передувало вашому від’їзду?
– З кожним днем ставало все важче. Спочатку вони забирали в нас медикаменти, потім вони забрали в нас лікарню. Дмитра Єгорова під дулом автомату заставили написати заяву на звільнення. Вони крали в нас продукти й видавали їх за свої: в нас була домовленість – нам надали доступ до замороженої курятини, ми розвозили її по таборах де були розміщені біженці. Росіяни вкрали цю фуру й почали роздавати людям від себе, потім привезли це до одного із таборів і подали це наче як від себе, показали по власним каналам, наче в таборі це м’ясо з радістю прийняли. Хоча його ніхто не став брати, у тому числі й біженці. Так воно й пропало на вулиці.
Ще дуже важливою була команда з якою ми працювали. Ми трималися усі разом. Ось як тільки хтось один випадав – ми починали хвилюватися. Бо були періоди, коли тижнями не було зв’язку. Були різні періоди. Коли людей викрадали. Хтось не прийшов – незрозуміло що з ним. Намагалися шукати, потім розуміли, що його «взяли». Це звичайно вносило певний дисонанс, тому що й людей є діти, кожен відповідає за свою дитину. Мені пощастило – моя дитина була у безпеці у Запоріжжі. Тому я могла відчувати себе більш вільно.
Останньою краплею стало те, що захопили ЦДЮТ, це відбулося 10 березня. Окрім цього викрали чотирьох наших співробітників виконкому. На людей, яких вони захопили, а це було порядку 300-400 людей у цій будівлі, здійснювали тиск. Мені дивом вдалося вийти із цієї будівлі. Ми в цей час розвантажували гуманітарну допомогу. Наші хлопці побачили, що вони під’їжджають і заходять до будівлі. І мене та ще декількох жінок, а ми знаходилися безпосередньо біля чорного виходу, нам сказали – уходьте. Ті хто залишився там, у них забирали телефони, зчитували інформацію. Людям погрожували сім’ями, дітьми, дізнавалися хто з ким живе, де живе. І це зломило багатьох. Багато хто просив, щоб ми більше в ЦДЮТ не працювали, бо їм страшно.
Після цього склалася ситуація, коли якихось гуманітарних поставок не стало. Штаб сам по собі розвалився, тому що людей не стало. Окрім того нам передавали «вітання» постійно, що мене шукають, що мені треба десь сховатися й сидіти мовчки. Їм теж в якійсь мірі було вигідно, щоб я виїхала. Довелося поїхати.
– До Запоріжжя ви дісталися легко?
– Вже були блокпости, їх було порядку 14-ти. Це були черги. У мене в автівці була я та ще моя колега та кіт. Може через це до нас було менше уваги, а більше звертали увагу на водіїв-чоловіків. Але це був певний стрес, який займає дорога з шостої ранку до першої години дня, коли ти чуєш, наприклад, на одному з останніх їхніх блокпостів у Пологах «товарищі» що робили? Уявіть: міст над залізною дорогою, перед яким стоять блокпости, і дуже-дуже багато автівок, які рухаються дуже-дуже повільно. А під мостом стоїть танк, один солдат стоїть з біноклем – наводить, і вони над тобою стріляють. Тобто, спеціально прикриваючись людьми вони стріляли.
А потім перший український блокпост. Я ніколи не думала, що в середині мене може бути якась зажатість така, бо я досить емоційна, а тут всередині якийсь ком був незрозумілий, який стримував мені подих. І коли ми проїжджали наш перший блокпост, і бачили наших хлопців – це таке щастя. Мені коли розповідали про таке люди, які виїздили, що коли потрапляєш на контрольовану Україною територію, то тобі навіть дихати легше – я не вірила. Я думала – це метафора. Але на справді воно так і є. Ти проїжджаєш перший український блокпост, і чуєш свою мову – це так захоплює, така любов просинається! Так зробити бандерівців із бердянців, якім в принципі навіть важко розмовляти українською мовою, спромігся лише «руський мір».
– Чим ви займаєтесь в Запоріжжі?
– Я продовжую займатися волонтерством. Окрім цього пішла працювати волонтером у Благодійний фонд «Клініки Святого Миколая», дякую «Європейській Солідарності», що не залишили й допомогли, ми далі лишаємося однією командою. Зараз ще ми запустили волонтерський рух «Бердянський інформаційно-гуманітарний центр» який працює при БФ «Бердянці – свій для своїх», де я також працюю. Це центр де бердянці, які тимчасово залишили свої домівки, можуть отримати юридичну допомогу, можуть отримати гуманітарну допомогу продуктами, предметами гігієни для дітей та дорослих, ліки тощо. Тобто роботи мені зараз вистачає, розриваюся просто.
– Питання яке ми традиційно задаємо усім нашим співрозмовникам: що б ви хотіли побажати росіянам?
– Я можу сказати лише одне. Я – лікар. Для мене кожне життя, як я раніше вважала, я вважала, що кожне життя – безцінне. Але ті люди, вони перекроїли мою психіку. Але не дивлячись на все це я бажаю їм скорішого повернення додому, я би так сказала. І, на жаль, мені вже неважливо в якому вигляді вони туди повернуться.
– Чим ви будете займатися, коли закінчиться війна?
– Я приїду додому. Я поїду на море. Я повернуся до своєї роботи. Я обійму усіх рідних та близьких. І поїду на море – моря тут більш за все не вистачає.
Спілкувалась Марина КРОПКО
