Запорізька волонтерка створила центр допомоги жінкам і дітям у складних обставинах
Що таке складні життєві обставини Олена Набокова знає особисто. П’ять років тому в 17-річному віці помер її єдиний син. Тож жінка гостро потребувала психологічної допомоги та фізичної реабілітації, і отримала її в центрі Центр прав людини ZMINA.
Тепер Олена – серед тих, хто сама допомагає людям в білі – жінка очолює громадську організацію «Українське жіноцтво». Історію запорізької волонтерки розповіли журналісти ZMINA
У довгу і затяжну війну ніхто не вірив.
Початок повномасштабного вторгнення Олена зустріла в Запоріжжі:
«Мені здавалося, що це нелогічне рішення – почати повномасштабну війну. І навіть зараз, на четвертий рік війни, я дивуюсь, що Росія досі тримається, що їхня економіка не зруйнована. 24 лютого 2022 року було для мене шоком. Я не спала всю ніч, маю проблеми зі сном після смерті сина. І рано-вранці мені брат написав, що почалася війна і Київ бомблять. Того ж дня поговорила з чоловіком і підкреслила йому, що виїжджати з міста не планую. І вже з 25-го числа почала без зупину волонтерити. У мене це забирало по 12–15 годин на добу. Тоді був такий час і відчуття, що це все ось-ось закінчиться, ніхто не вірив у таку довгу і затяжну війну, тому я мала купу енергії й працювала на повну.
Тоді ж, у перші дні війни, містяни вигребли з аптек більшість ліків, полиці в супермаркетах були порожніми, не було звичайних батарейок, слухових апаратів для дітей, зникли медикаменти для діабетиків. І треба було в короткі терміни все знайти й надати необхідну допомогу.
Варто сказати, що в цей момент люди були дуже дружніми, об’єднувалися. Мої товариші, наприклад, ганяли машини на фронт, інші займались евакуацією людей. Я до останнього возила гуманітарні вантажі до Енергодара. Остання моя машина не доїхала. Допомагали людям у Василівці, які тікали з блокадного Маріуполя», – розповідає волонтерка.
Працювали з дітьми, які два місяці просиділи в підвалах
За роки війни волонтери зіштовхувались з шокуючими історіями:
«Іноді були дітки, які ховалися під стіл, не розмовляли з чужими людьми, а виходили з приймання з усмішкою. У нашому центрі дитина може взяти собі будь-яку іграшку на пам’ять.
Була в нас така історія. На приймання прийшов хлопчик п’яти років, який довгий час сидів із сусідськими дітьми в підвалі. З дому він устиг забрати лише дві машинки. Поруч у сховищі був інший хлопчик, який дуже плакав. І мама його попросила віддати свою одну іграшку йому. Проте він був неготовий, але дорослі все ж забрали одну машинку для іншого хлопчика. Під час роботи з психологом дитина розповідала про цю іграшку як про велику втрату. Бо в нього немає дому, його улюблених речей. З минулого життя лишилися лише дві машинки, одну з яких забрали. Ось такі речі не проходять непомітно, тому ми працюємо і з дітками, і з дорослими, щоб психологічно поліпшити їхній стан. Нам хотілося в цьому центрі створити атмосферу безпеки. Настільки, наскільки це можливо в Запоріжжі. Ми проживаємо унікальний досвід війни, який колись будуть досліджувати вчені й психотерапевти.
Я вважаю, що ми допомогли великій кількості родин. На сьогодні це 8772 родини. Ви знаєте, багато проєктів я роблю для свого синочка, який помер. Наприклад, ми в центрі підтримуємо вагітних запоріжанок. Тому що бути вагітною під час війни – це особливий стрес і ризики. А вони не бояться, вони йдуть на це. І ми почали збирати для таких жінок валізки-турботи. Це така спеціальна валізка, яку треба брати до пологового. Ми зібрали орієнтовно 500 таких наборів. Але цей проєкт також не суто про матеріальну допомогу, ми пропонуємо ще й психологічну та юридичну», – ділиться Олена.
Допомагаємо проживати втрати, бо час не лікує
«Ми допомагаємо в розв’язанні будь-яких питань з документами. А їх дуже багато. Наприклад, людина виїжджала з окупації, втратила все або не встигла забрати. Тоді ми допомагаємо їй відновити документи. Крім того, на жаль, маємо багато справ про розлучення, особливо таких історій було багато у 2022 році. Розумієте, є ж випадки, коли чоловік воює, а жінка не хоче лишатися в Україні, або інша історія – коли чоловік тікає через Тису, а жінка лишається сама з дитиною. Ми яких тільки історій не наслухались. Також наш центр закриває потребу в будь-якій психологічній допомозі. Це було в актуально в перші місяці війни у 2022 році. Тоді ми зосередилися на юридичній і психологічній допомозі, а також на наданні гуманітарної допомоги всім, хто її потребував. Це були такі базові потреби 2022 року.
Зараз ситуація кардинально змінилася. Гуманітарки в нас дуже мало, та й загалом у проєктах її немає взагалі. Нині ми робимо безкоштовні групи англійської для дітей. У нас є проєкт “Свідоме батьківство” – про те, як взаємодіяти з власною дитиною, як екологічно спілкуватися з дитиною під час ненормальних умов життя у війні. Ми проживаємо унікальний досвід війни, який колись будуть досліджувати вчені й психотерапевти. Але ж ці зміни зачепили нас, і, відповідно, ми маємо знати, як взаємодіяти в цих змінах.
Ще один напрям – проживання втрати. Це мій особистий досвід, моя трагедія, втрата мого єдиного сина. Досі, коли чую, що час лікує, можу всім сказати, що це неправда, нічого він не лікує. Ти просто вчишся жити з цією втратою, вона постійно з тобою. Ця тема взагалі важлива для нашого суспільства, бо я розумію, скільки людей зараз у такому стані втрати. І їх стає тільки більше. Тому я вважаю, що з цим варто щось робити. Я сама пропрацьовую свою втрату з психологом, змінила їх декілька. Розумію, якими техніками варто користуватися, щоб заспокоїтися, заземлитися. Така допомога має бути масштабована на всю країну.
Нещодавно в нашому центрі з’явилася ще одна послуга – арттерапевтичні групові заняття для дітей. У нас є окрема фахівчиня, яка професійно працює з важчими дітками, також індивідуально консультує. Тобто ми маємо декілька різновидів терапії, які надаємо. Наприклад, у нас є пісочна терапія, терапія з м’якою іграшкою, у нас є сенсорна кімната, де працюють спеціалісти з дітками, які мають порушення мовлення, поведінкові порушення.
Раніше в нас був проєкт, яким я дуже пишаюся, і ми знову шукаємо на нього фінансування. Ми зібрали 10 дітей віком від 14 до 18 років і за два з половиною місяці навчили їх спеціальності. Підліток у такому віці дуже хоче допомагати родині матеріально. А де ж можна працювати, коли тобі 15. Ніде. По-друге, дітям у такому віці немає чим зайнятися. І, по-третє, у них відсутнє спілкування з однолітками. Тому ми подумали закрити цю потребу – у заробітку і комунікації. Діти обрали професію – лідогенерація. Це фахівці, які залучають покупців чи відвідувачів на сайт. Одна з мам якось прийшла до нас, розплакалась і дуже дякувала, що її дитина ожила, відчула смак невеликих грошей і почала допомагати родині. А одну дівчинку взяли на неповний робочий день у компанію. Мені дуже подобається цей проєкт, тому я б хотіла його продовжити.
Також ми надаємо послуги логопеда і дефектолога, у нас працював реабілітолог, який проводив для дітей з розладами аутистичного спектра фізично-розважальні заняття. Скажу вам так: ми робили й робимо багато всього, але зараз мене більше цікавить, як дати людям вудочку, щоб вони самі навчилися жити в цьому житті.
Ми намагаємося весь час розширяти можливості. Ми ходимо до театрів з нашими родинами, влаштовуємо якісь дитячі свята. Бо, слухайте, це все дуже круто: навчання, корекції, всі ці речі.
Про особистий біль
На питання, як ви оговтуєтесь і рухаєтеся далі після втрати сина, Олена відповідає:
«Ця втрата пробила в мені діру, і вона не загоюється. Я дуже злюся на людей, які кажуть, що час лікує. Шановні мої, у мене для вас дуже погана новина. Ні, час не лікує. І цю втрату не можна порівняти з, наприклад, втратою дідуся. Зараз минуло більш ніж десять років відтоді, і мені стало легше, але це не можна порівняти з втратою свого дитяти. Це просто неможливо. У мене була клінічна депресія. І в якийсь момент я усвідомила, що мені потрібна допомога.
Депресія – це як зламати ногу. Вона потребує певного гіпсу, корсета і кваліфікованої допомоги. Самотужки впоратися з цим ти не можеш. І цього не треба робити. Дуже важливо користуватися допомогою. Коли у вас апендицит і його треба вирізати, ви ж не кажете, що саме загоїться, і не ходите з ним далі. Депресія – це така сама хвороба, як і всі інші, просто вона через горе. Також скажу, що варто не соромитися змінювати фахівців, якщо ви відчуваєте, що вам щось не підходить. Це дуже індивідуальний момент. Треба знайти свою людину, з якою ви можете взаємодіяти. Бо ваше основне завдання – вижити.
Мені допомогла моя робота і допомога іншим. Я з головою занурилася в діяльність. А ще мої колеги запитували мене, чим вони можуть мені допомогти, і це був правильний крок. Бо іноді люди бояться до тебе звернутися через те, що не знають, як спитати й чим допомогти. Але категорично не можна казати: “Я тебе розумію”. Люди добрі, ви не розумієте, якщо ви ніколи не втрачали свою єдину дитину. Ви можете побути поруч з людиною, але не варто давати поради. Ще мені допомогла любов. Є багато людей, які мене люблять, яких я не хочу засмучувати своєю смертю. Я дуже потрібна своїй родині, своєму чоловікові, команді», – ділиться Олена Набокова.
За матеріалами порталу ZMINA
