Міністерство культури вирішило змінити керівника Національного заповідника «Києво-Печерська лавра».

Не є близько знайомий із конкретно цією ситуацією, але за два роки, відколи триває процес звільнення святині від «русского міра», мав можливість спостерігати чимало речей, про які не було бажання говорити на широкий загал, але які викликали все більше і більше питань.

Формально МП нібито не має жодних прав на перебування на території Лаври — але їхні представники там досі живуть і служать. Цілком спокійно потрапляючи на 1) охоронювану 2) закриту територію. Хто з ким домовився про такий стан речей? І на яких умовах?

Дуже добре памʼятаю ситуацію, коли в храмі Живоносного джерела, який нібито був так само «закритий», служителі МП не просто проводили свою діяльність (заходячи і виходячи туди, де потрапити нібито було неможливо), але навіть вели зі своїх служінь трансляції в прямому ефірі.

Лише після тривалих, неодноразових і наполегливих прохань нарешті розвʼязати дивну ситуацію — вдалося досягти того, щоби згаданий храм був наданий військовим для їхніх духовних потреб. Бо ситуація дійшла до того, що мало лишалося до висловлення від ПЦУ публічного протесту — і мабуть лише це допомогло її розвʼязати.

Безперечно шануючи внесок музею в збереження спадку Лаври в часи атеїстичних гонінь, я особисто був дуже здивований концептуальному бажанню відзначати ювілей століття створення «Музейного містечка». По суті — святкувати ювілей закриття більшовиками монастиря під виглядом перетворення його на музей. Перетворення після масштабного пограбування, здійсненого нібито заради «допомоги голодуючим». Століття ліквідації монастиря більшовиками — як на мене точно не привід для святкування.

Але це питання було частиною більш широкої проблеми, а саме: як концептуально виглядає бачення майбутнього Лаври? І з різних концепцій та публічних презентацій (а ще більше з повсякденної практики надання навіть храмових приміщень просто як площ для проведення заходів та зйомок шоу) складалася картина, де монастир, богослужіння, чернече життя мало бути лише частиною експозиції. Де провідна і домінуюча роль Лаври мала бути саме як філософсько-культурного осередку, музейних площ, але не як монастиря.

І ще одне, як на мене найбільш знакове — це де-факто всіляке відкладання і затягування, під різними приводами, звільнення печер Лаври від контролю з боку МП. Бо відкриття доступу до печер і їхніх святинь для української молитви — це момент справжнього і остаточного Лаври звільнення від русміра. Вірним і паломникам потрібна можливість молитися біля мощей Преподобних отців.

Але дивним чином, як і у випадку з храмом Живоносного джерела, на шляху до вирішення проблеми виникають все нові й нові перешкоди.

Нам чудово відомо, яку концепцію спротиву обрано. І як у цій концепції сформувалося своєрідне «світсько-емпешне партнерство». Не маючи можливості прямо і публічно перешкодити звільненню Лаври від русміра, наші опоненти роблять все можливе для того, аби Лавра не могла повноцінно діяти як український монастир. Щоб було якнайменше богослужінь. Щоби печери та мощі святих не були доступні для українських паломників та української молитви.

Аби водночас на всіх нарадах і в усіх доповідних записках розповідати про те, що ПЦУ «не хоче, не бажає, не спроможна». Колись ті самі наративи активно просувала попередня очільниця з питань релігій Олена Богдан, яку за це Павло Лебідь називав «мудрая женщіна». Її було звільнено, але концептуальний підхід пошуку приводів для всіляких зволікань і затягувань, щоби дати можливість МП якнайдовше лишатися в Лаврі, а ПЦУ якнайменше дозволяти розвивати її саме як український монастир — залишився і діяв.

І те, що з боку ПЦУ ці проблеми не виносилися на загал — не означає, що їх не було і нема.

Лавра має бути монастирем, який разом з музеєм у співпраці зберігають і примножують наш духовний і культурний спадок. Але не музеєм, де монастирю і монахам відведена роль експонатів та аніматорів. І де МП нібито нема, але він звідти ніяк не хоче виходити і продовжує тримати багатьох за непомітні, але міцні ниточки…»