Олімпійський сором
От і закрилися Олімпійські Ігри в Токіо. Певно, ті, хто слідкував за цією подією, здивовані, чому наша збірна – лише сорок четверта в медальному заліку. Адже, пригадаймо, Україна відправила на Олімпіаду 157 спортсменів. Втім, уже тут крилася тривога. Адже на попередніх Іграх олімпійські ліцензії вибороли 205 українців, а в минулі роки — не менше 230.
Отже, порівняймо:
Медалі на літніх Олімпійських іграх
Ігри Золото Срібло Бронза Загалом Місце
1996, Атланта
9 2 12 23 9
2000, Сідней
3 10 10 23 21
2004, Афіни
8 5 9 22 13
2008, Пекін
7 5 15 27 11
2012, Лондон
6 5 9 20 14
2016, Ріо-де-Женейро
2 5 4 11 31
2021, Токіо 1 6 12 19 44
Найнижче в історії українського спорту 44 місце можна пояснити просто. В медальному заліку цінуються лише золоті медалі. Кількість «срібла» розглядається тільки тоді, коли в кількох країн рівна кількість «золота». Ну, а до «бронзи» черга доходить лише в тому разі, коли рівна кількість і «золота», і «срібла».
Найбільше «золота» й місце в елітній «десятці» спортивних країн ми мали на першій для Незалежної України Олімпіаді 1996 року, на яку їхали ще з радянським багажем. Потім «золотий ланцюжок» став від Олімпіади до Олімпіади тоншати. Цього року «золото» здобув лише борець класичного стилю, народний депутат України Жан Беленюк . Саме завдяки йому ми обійшли в медальному рейтингу «велику спортивну країну» Бермуди з населенням Олександрівського району міста Запоріжжя. А ще більш велика країна Багами з населенням, вдвічі меншим, ніж у місті Запоріжжя, обійшла нас. Бо в них лише дві медалі, але обидві золоті. А тепер спробуємо відповісти на питання «чому».
Спочатку кілька прикладів. Збірна Японії з фехтування на шпагах вперше в своїй історії стала чемпіоном Олімпійських ігор. А створив цю сенсацію український тренер, киянин Олександр Горбачук, який підготував японську команду. «Золото» у стрибках з жердиною на минулій Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро взяв бразильський атлет Тіаго Браз Да Сильва, який ніколи в житті на відкритому повітрі більше ніж на 5 м 83 см не стрибав, а на Олімпіаді подолав планку на висоті 6,03 (олімпійський рекорд). А підготував його перший тренер Сергія Бубки, українець Віталій Петров. Бронзову медаль Азербайджану в Ріо виборола колишня уславлена українська веслувальниця Інна Осипенко-Радомська, яка на Олімпіадах 2004, 2008, 2112 років поклала в скарбницю нашої країни золоту, дві срібні й бронзову нагороду. А 2010 року її взагалі було визнано кращою українською спортсменкою.
І такі приклади можна наводити ще й ще. Чому ж багато хто з наших кращих виступає проти наших? Чому наші талановиті й мудрі тренери готують наших суперників? Відповідь очевида. Тому що у нас немає повноцінних умов для підготовки, тому що наші тренери не отримують винагороди, яка б відповідала їхній кваліфікації.
При цьому грошей не те що на збори, а й на виїзд талановитих дітей на змагання, як правило, немає. Тренери дуже часто подорожують і возять своїх вихованців за власний рахунок і за рахунок батьків. Якщо ж тренер є і батьком спортсмена, то й варіантів майже немає. Коли ж наших зовсім непоганих фахівців запрошують за кордон, то там пропонують гонорари від 1000 доларів. І це тільки стартові умови. У більшості випадків платня в кілька разів більше. А умови підготовки спортсменів і участі в змаганнях і порівняти не можна.
Розглянемо ці умови на прикладі Запоріжжя з його з давніми олімпійськими традиціями. Почнемо з того, що в нашому місті здавна була висококласна школа в таких дисциплінах легкої атлетики, як метання молота, спису, диска. Але майданчик для цих видів біля ШВСМ знищено ще за радянських часів. За часів Незалежності, на жаль, нічого нового не збудували, якщо не рахувати реконструкцію центрального стадіону, який при цьому став суто футбольним і зменшив кількість глядацьких місць на трибунах у два з половиною рази — до 12,5 тис. Інші стадіони або законсервували на рівні 70-80-х років минулого сторіччя, або перетворили на руїну. Серед таких, на жаль, і стадіон «Авангард» (див. фото), на якому 45 років тому було підготовлено чемпіона і рекордсмена світу у стрибках у висоту Володимира Ященка. Стадіон перетворився на руїну, хащі з амброзією (слава Богу, нещодавно хоч трохи покосили) і притулок для бездомних. Звичайно, міська влада буде посилатися на те, що, мовляв, стадіон, точніше, те, що від нього залишилося, — у приватній власності хазяїв «Запоріжтрансформатору». Але якщо ви влада, то чому не здатні, як кажуть москалі, «власть употребить»? Наприклад, викупити у власників рештки стадіону, при цьому так «заохотивши» їх штрафами за антисанітарію і видатні успіхи в селекції карантинних рослин, що вони раді будуть віддати стадіон за 5 копійок, хоча такої монети вже нема! А тоді тут можна було б облаштувати легкоатлетичний стадіон з майданчиком для довгих метань, якого в місті немає. До речі, в Дніпрі, з яким ми колись були здатні конкурувати, таких стадіонів – кілька.
Тепер про криті приміщення. Наш легкоатлетичний манеж — єдина спортивна споруда в місті, яка колись, ще за комбінату «Запоріжсталь», розвивалася. Наприклад, з’явився фотофініш, нове обладнання для стрибків, було реконструйовано систему опалення і т.і. Саме тому наш манеж був зимовою тренувальною базою не тільки для запорізьких атлетів, а й для всієї української збірної. Було підписано меморандум між комбінатом і Федерацією легкої атлетики України. Комбінат зробив реконструкцію, а федерація надала обладнання.
Потім настали нові часи, за нового хазяїна манеж закрили на багаторічну нібито реконструкцію, після якої тільки роздягалень стало менше. Минулого року спортсмени змогли потрапити в манеж лише 1 грудня й займалися до липня. Цього року, можливо, їм взагалі доведеться тут купувати абонементи за свій кошт.
Можна ще сказати про веслувальників. В останні роки були спроби «реанімувати» наш веслувальний канал, який знаходиться в дуже гарному і зручному місці, можна сказати — біля центрального залізничного вокзалу. Прикритий від вітру й має ширину, яка відповідає міжнародним стандартам. Але він продовжує заростати очеретом. І жодної інфраструктури!
Суспільство має врешті решт замислитися, як відірвати дітей від комп’ютера й мобільних гаджетів, тобто від сидячого й напівлежачого стану. І уроків фізкультури має бути не два на тиждень, як раніше, а три, а може й чотири. Це потрібно для здоров’я нації. А потім уже йдуть дитячі спортивні школи, які відбирають фізично сильніших.
Адже олімпійські медалі не можуть бути найвищою метою, вони лише певною мірою відображають стан суспільства й спроможність держави. Скажу більше. вони за будь-якої підготовки спортсменів не гарантовані.
Незалежна Україна починала свою окрему олімпійську історію у прем’єр-лізі спортивних країн, продовжила в другій лізі, а тепер, певно, скотилася в третю. Але в цьому немає жодної провини наших атлетів. Усі наші спортсмени й тренери, які, незважаючи на безгрошів’я й відсутність умов, залишилися українськими – герої! Ті, хто незважаючи на ці фактори, виборов олімпійські ліцензії – двічі герої. А ті, хто незважаючи на перелічене та ще й іноді суддівську упередженість, виборов олімпійську медаль будь-якої проби – тричі герої. Героям слава!
