Публіцист та громадський діяч Віктор Рог завітав до Запоріжжя, щоб презентувати знакову книгу «Ієрархія національних пріоритетів», яку можна вважати абеткою сучасного націоналізму та «бронебійним набоєм» в інформаційній війні.
Журналістам Forpost вдалося поспілкуватись з Віктором Рогом більш детально. Говорили про його публіцистичну діяльність та політичну оцінку сьогодення, ризики, російську агресію.
— Пане Вікторе, як Ви поясните поняття «націоналізм» сучасному українцю?
— Націоналізм – це служіння українській нації, ідеологія, напрацьована багатьма поколіннями українських теоретиків, це ідеологія, за яку заплачено сотнями, тисячами життів найкращих синів і доньок України, але думаю це будуть більш такі загальні слова. Як пояснити це простій людині? Я би сказав, що це є захисний імунітет нації, коли людина хворіє, має проблеми зі здоров’ям, то саме тоді націоналізм включається для того, щоб відвоювати свій організм. Сьогодні ми це бачимо на прикладі війни, бачимо на прикладі подій останнього часу.
Тобто націоналізм – це є служіння, відповідальність, адекватність викликам, які стоять перед ідеологією, яка ставить собі за мету захист національних інтересів. Колись був такий провідний націоналіст Степан Ленкавський, то він сформулював це так: «Націоналізм – це є мислення і діяння задля інтересів нації».
— Поясніть Ваше ставлення до важливої проблеми, якою зловживають сучасні політики саме коли грають на таких темах, як Схід і Захід, зловживають російського мовою, ігноруючи закон:
— Ми зараз з Вами знаходимось в бібліотеці, тож я наведу наочний приклад: ось перед нами лежать зразки документів користувача для студентів, написано прізвище Іванов, бачимо адресу проспект Леніна, оце випадково чи не випадково? І це сьогодні, коли є закон про декомунізацію, тобто це ж у багатьох головах є стереотипи.
Не може бути людина поза національною спільнотою. Є інтерес, або український, або російський і сьогодні Україна є полем бою за ідентичність, за свідомість. І коли я чую: «Какая разница?», я кажу: «Якщо вам немає «какая разница», то говоріть українською мовою, бо мені є «какая разница». Тобто фактично я вважаю, що взагалі засадничо людина має бути сама собою, а в цій ситуації в Україні, зокрема це є форпостом захисту наших національних інтересів, національного майбутнього та перспективи.
— Навіщо потрібна національна ідея?
– Як може людина жити без мети? Кожне дерево має коріння, з якого воно живиться, черпає соки, так само і наша нація має свою минувшину, історію, борців, митців, героїв і росте в гору. Ріст в гору – це і є та національна ідея. Як писав Дмитро Донцов: «Національна ідея – це скупчення мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування українців над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку залишить своїм дітям…»
— Чому важливо знати і вивчати свою історію?
— Саме для того, щоб мати досвід, уроки, відчувати свою приналежність, що ти не одинока билинка серед чужих бур’янів, що ти є співвідповідальний за долю цілої нації.
Що таке нація? Це, як писав Тарас Шевченко: сув’язь «живих, мертвих і ненароджених» відчуття того, що є великий рід, який має тяглість в минулому і має візію у майбутньому.
Знаєте, є дуже багато хвороб, але найстрашнішою є людська амнезія, коли ти не знаєш, хто я, звідки я, навіщо я – це страшно собі уявити. Національна амнезія – це коли ціла нація не знає хто вона, звідки вона і навіщо. Тоді приходить дехто і каже: «Вы такие же как и я, и церковь ваша – это наша, и язык ваш – это наш, история и будуще ваше – это наше.
— Поділіться своїми думками, як Європейський Союз може вплинути на політичне та соціальне життя українців? Чому так важливо нашій державі на сьогодні мати підтримку та приклад для наслідування з боку ЄС?
— Українцям в першу чергу потрібно бути самими собою, мати власні інтереси, пріоритети. Я вважаю, що українці – це є велика європейська нація, ми маємо спільну історію з Європою і я думаю спільну перспективу. Але ясно, що коли є агресія з боку Росії, то нам потрібні союзники, це можуть бути європейські держави. Без союзників ми не вистоїмо, проти цього монстра.
— Чи багато в країні залежить від президента?
– На мою думку, сьогодні чи не найбільше, ніж у попередні часи. Не тому, що він гарний, чи такий поганий, а тому, що так склалося, що він має монобільшість тотальну у Верховній Раді України. Такого ніколи не було. Він має усі свої гілки влади і ще досі має значну довіру виборців.
Багато чого залежить від президента звичайно, але я вважаю, що більше залежить від кожного з нас, кожен на своєму місці має робити усе для того, щоб своїм дітям лишити кращу перспективу: жити у своїй, національній державі, яка забезпечуватиме розвиток української нації і кожної людини зокрема.
— Чим ви надихаєтесь перш ніж почати працювати над своєю роботою?
— Мені Бог на щастя дав співпрацювати і вчитися з такими людьми, як Слава Стецько – голова ОУН бандерівської, Зиновій Красівський, який 26 років провів у радянських концтаборах, Анатолій Лупиніс, також політв’язень, і багато-багато інших, від яких я навчився таких істин, як бути вірним, цілеспрямованим, поступати чесно і жити правильно. Ось цей їхній приклад мене надихає. Так само мене надихає вже свій досвід, коли я бачу, що є зерно, котре я сіяв, воно проросло.
Сьогодні я вже бачу тих, які були тоді ще школярами, молодих юнаків, які виросли і працюють в моєму напрямку і я ними тішусь. І знаєте, немає нічого щасливішого для батька чи для вчителя, як успіхи його дітей чи вихованців. Я тішусь, що як вчитель я вже маю багатьох вихованців, які мені вдячні.
— Чому ми програли в інформаційній війні та як нам протистояти?
— Дуже актуальне питання. Звичайно, йде війна тотальна: війна збройна, інформаційна, політична, економічна. Війні збройній, політичній економічній передує війна за свідомість, за мізки, за ідентичність, тобто війна інформаційна.
Нам дуже важко протистояти, у свій час ми не змогли здобути національних масових засобів інформації, вони сьогодні є у більшості у власності олігархів, котрі мають свої інтереси, часто протилежні від інтересів суспільства. Вони користуються ЗМІ і маніпулюють ними, також є дуже потужний вплив з боку РФ і коли порівняти бюджети, потуги, масштаби, то нам дуже важко протистояти усіма силами та зусиллями. Але, як каже мій досвід, може воно не так помітно одразу в часі, не так ефектно виглядає, як якісь там телешоу Шустера, Кисельова… Зараз ми спілкуємось у Запоріжжі, і це дає потенційно більший результат, ніж мільйони грошей, вкладених у розкрутку ЗМІ.
Треба наші можливості всі сконцентрувати в одному напрямку – в протистоянні агресорові, поки ми не виженемо ворога з нашої землі, ми не зможемо бути на ній господарями – це є аксіома, яка, на жаль, для багатьох здається не зрозумілою.
Хтось вважає, що можна помазати зеленкою країну і вона від того запливе молоком і потече медом… Такого не буде. Усе залежить від спільної, сконцентрованої праці і боротьби.
— Що ви скажете військовим, які нас захищають на Сході України? Можливо слова підтримки, коли зараз у нас, на жаль, немає чіткої позиції, як влади, так і президента?
— Вдячність, низький уклін, чим можемо, тим завжди допомагаємо і підтримуємо. Багато моїх друзів воювало, багато загинуло…
Ми розуміємо, що захист Батьківщини – це є не просто обов’язок, це є і важкий труд. У сьогоднішній ситуації не піддавайтеся зневірі, не розчаровуйтесь, бо це найстрашніше, що може бути. Це мине і змиє зелену полуду з України, ми вже це відчуваємо і бачимо, тож наше завдання бути готовими до того, що буде і хто буде далі. Бо не хотілося би, щоб ті жертви були марними. Хочу завершити цю розмову словами Зиновія Красівського:
«На заохабленій пусткою ниві,
Обвітрені кості вросли у траву,
Мрякою сірою душі червиві
Вкрили дідівську славу живу.»
Я зроблю все і закликаю до цього всіх, щоб ці слова більше не були актуальними для українців ніколи!
Владлена Мачульська
