До Дня волонтера Форпост-медіа проводило опитування, кого із запорізьких волонтерів знають наші читачі. Як виявилося, одним із найвідоміших волонтерів у Запоріжжі читачі вважають Олександра Курінного, керівника ГО Всеукраїнської співдружності «Пошук зниклих дітей». Тож як і обіцяли, публікуємо інтерв’ю з переможцем опитування – Олександром Курінним.
Організація «Пошук зниклих дітей» є у своєму роді феноменальною для Запорізької області. Співдружність існує вже багато років. Організація не веде постійного збору коштів, а все, що вдається зібрати у тих рідкісних випадках, коли волонтери звертаються по допомогу до небайдужих громадян, витрачається безпосередньо на роботу організації. Здебільшого це транспорт та пальне для автівок, якими волонтери виїздять на пошуки зниклих дітей. За роки роботи, волонтери розширили основний напрямок роботи і наразі шукають не лише дітей, а й дорослих. Про все це та інше Олександр Курінний розповів журналісту Форпост-медіа.
Як виникла ідея створити таку організацію і кому це спало на думку? Якщо не помиляюся, то Ви і є засновником?
- В мене був дуже не легкий період в 2011-2012 роках. В мене був бізнес, але я відійшов від справ, лежав у лікарні… Тобто був такий перехідний момент. Я дуже багато часу проводив у соцмережах. У ВКонтакті, який зараз вже заборонено, а тоді ще ні. І ось там я побачив групу пошуку дітей.
- Треба зробити невеличкий відступ, у молодості, я був у загоні «Меч і полум’я», яким керував сам Олександр Поляк, був там дружинником. Ми ловили кишенькових злодіїв. Але здоров’я мене підвело і далі я не пішов, хоча мріяв служити в міліції. Але знайомства лишилися. Багато хто з моїх побратимів по загону пішли далі в правоохоронні органи.
- Так ось, коли справи з бізнесом не задалися, я побачив цю групу, і вона мене чимось зачепила, не можу навіть сказати чим, бо раніше я цим не займався. Можливо тим, що ще в 99-му році в мене пропала одна знайома й досі її не знайшли… в тій групі були люди із різних міст. Ми почали спілкуватися, я розповів, що я із Запоріжжя, запропонував стати їхнім представником у нашому місті. Це була просто група, нас не називали ані волонтерами, ані громадською організацією. Ми просто шукали людей, робили орієнтування.
- На той момент мої всі друзі були вже майори, підполковниками, полковниками, тож я подумав, що хтось із них мені може чимось допомогти, чомусь навчити. Тоді моя донька із зятем підключилися, ми почали виїжджати на пошуки. Група вже діяла в багатьох містах України – Києві, Харкові, Одесі, Дніпрі, Львові, Полтаві, Донецьку та Севастополі. Десь за рік я запропонував зробити громадську організацію. Вони усі вирішили, що раз я ідейний натхненник, то треба робити групу із центром у Запоріжжі. Це було в травні 2013 року. Була задумка відкрити наші філіали у 15 містах щонайменше. Але як сталася війна у 2014 році, то Донецьк та Севастополь відійшли. Та й так по Україні багато хлопців розійшлося = хто на війну, хто куди.
Скільки людей в організації на сьогодні?
- До 2017 року нас було десь людей десять. Я, моя рідня та ще декілька волонтерів. І лише десь у 2018 році ми почали рости та розвиватися. Десь рік тому в нас знову з’явився осередок у Донецькій області. Вже є в Києві та Київській області. Є в Херсонській області. На пошуках познайомилися з хлопцями з Нової Каховки, то вони теж до нас приєдналися. Діє також організація в Миколаївській та Вінницькій областях. Хочемо розростатися ще.
Ваша організація вона ж повністю волонтерська? Ніяких грантів чи спонсорів?
- Коли ми починали, ми шукали лише по місту пішки і по області не виїжджали. Потім за свої ж кошти заправляли автівки. Дві-три автівки на пошук. Виїздили разом із поліцією. Зараз їздимо по всій області – а це радіус близько 200 кілометрів. І щоб вивезти групу з 20 людей – потрібно чотири машини. І ось доводиться виставляти свої картки й просити про допомогу.
- 2020 рік в нас видався дуже чудовий. Ми змогли зібрати гроші на дрон та на автівку Соболь ГАЗ. Збирали самостійно – нам давали гроші хто скільки міг. Тільки наприкінці нам один чоловік дав 20 тисяч, які не вистачало. А так це прості люди допомогли.
- Ще в тому році м єдиний раз взяли участь у гранті. Разом із факультетом журналістики місцевого університету ми розповідали дітям про шкоду та користь Інтернету. Через карантин це довелося робити онлайн. В університеті нам допомогли скласти усю необхідну документацію для гранту, але користі ми від нього фактично ніякої не отримали – майже усі кошти пішли на подарунки та заохочення дітям.
- Тобто постійних спонсорів у нас не має. Є разові спонсори. Наприклад бізнесмени чи депутати. Можуть несподівано дати 10 тисяч гривень. Але один раз. Або, наприклад, в нас один водій – у нього теж своя справа. Він нам допомагає, возить своїм мікроавтобусом. І як він з нами їде, то я вже знаю що мені легше – він свою автівку сам заправить. Але бувають й такі випадки, коли до останнього бігаю шукаю, за які кошти ми поїдемо. Ось вихідними нам їхати в Якимівку. Це треба винайняти спринтер. Це декілька тисяч, і цих грошей наразі немає.
Специфіка вашого волонтерства само по собі незвична, але якісь незвичайні випадки були?
- Бувало таке, що ми з родичами взагалі втрьох ходили шукали. Пам’ятаєте дівчину Сюзану Шаркову, яку взагалі випадково знайшли закатаною у бетон? Ми з мамою її і тіткою ходили втрьох її шукали. Хоча орієнтування усюди були.
- Зараз ось вже третій місяць шукаємо хлопчика, Максима. Сподіваємося, що він живий. Днями нам повідомили, що бачили його в місті. МИ виїхали декілька годин чергували біля Ашану. Але так і не знайшли його.
- Нещодавно дівчинка на ринку вийшла з автівки й пішла. Ми швидко розповсюдили орієнтування, поспілкувалися з мамою. І дитину знайшли. Я якраз підбіг до того місця, де її ймовірно бачили, вона там і сиділа на дитячому майданчику, але як раз переді мною під’їхала патрульна поліція і забрала дитину. Але ж знайшли, все добре!
- Дорослих часто знаходимо вже мертвих. Наприклад в одному селі бабця із втратою пам’яті пішла з дому. Знайшли ледь не випадково. Ходили тією місциною Рідня її з нами, односельці. Кажемо – ну куди ще вона могла піти. Дійшли до посадки. Я трохи в бік відійшов та почув запах. На нього й пішов. Там її і побачив.
- Іншого разу знайшли чоловіка в комишах за допомогою дрону. Спочатку знайшли велосипед. Ледь змогли зачепити його та витягти з води. Донька чоловіка упізнала, що це батьків велосипед. Почали дроном облітати ставок. Так чоловіка й знайшли.
- Буває, що на одне й те саме місце виїздимо по декілька разів. Бо стається й таке, що з першого разу знайти не виходить. Доводиться декілька раз приїздити й шукати. Часто й знаходимо.
З чого починаються пошуки? Чи допомагає поліція?
- Ми постійно моніторим соцмережі. Як тільки бачимо, що родичі розмістили орієнтування – то одразу підключаємося, зв’язуємося з рідними, уточнюємо інформацію, радимо йти до поліції, щоб офіційно відкрити справу, що людина пропала. Після цього роздруковуємо орієнтування, розшарюємо їх у соцмережах, роздаємо по місту, рушаємо на пошуки туди, де людину бачили, відпрацьовуємо територію.
- За роки праці в нас вже неабиякі зв’язки у поліції, тож часто й вони самі нам дзвонять, підключають нас. І ми їм дзвонимо, і разом шукаємо. Люди в нас досі поліції бояться довіряти, чи мислять якось стереотипно. От ми часто виступаємо буфером.
- Головне, до чого ми прагнемо — бути корисними. Особисто я ніколи не вимикаю телефон. Буває й таке, що мені телефонують чи пишуть посеред ночі — я обов’язково відповідаю. Це моя особиста суспільна позиція.
Редакція сайту Форпост висловлює Олександру Курінному вдячність за активну громадську позицію! Якщо ви бажаєте допомогти громадській організації «Пошук зниклих дітей», або навіть приєднатися до команди волонтерів, ви можете зв’язатися з Олександром Курінним у соцмережах.
