Війна в Україні об’єднує людей різних професій та верств населення. До зброї стає молодь та досвідченні чоловіки. Ті, хто не може піти в армію – допомагають чим можуть, стають волонтерами. Та осторонь ніхто не лишається. Свою неймовірну історію нам розповів Денис, який у свої 24 роки вже є ветераном і до зброї став вдруге, й заради захисту України повернувся з-за кордону.
— Розкажи про себе – звідки ти, як опинився у Запоріжжі?
— Я родом із Запорізької області, зараз моє місто окуповане, там лишаються батьки, молодша сестра, брат, племінники. Тому з міркувань безпеки краще не казати де і в яких військах я зараз знаходжусь. Скажімо просто – піхота, а звання в мене – солдат.
— Як потрапив до армії?
— В армію я потрапив ще у 2017 році, пішов за контрактом з патріотичних міркувань. Контракт мав на три роки, в 2020 була якась втома, тож не подовжував його. Якийсь час перебував у рідному місті та згодом поїхав за кордон працювати. Для цього було декілька причин, одна з них – суцільна неповага, яку я тут бачив, до військових. В мене були випадки, коли я навіть викликав поліцію, коли в маршрутці мене відмовлялися везти по посвідченню УБД.
Закордоном я зміг реабілітуватися, морально прийшов до тями. Працював. Аж ось дізнався, що в Україні розпочалася повномасштабна війна. 27 лютого я вже їхав сюди, навіть речі не забрав, як був, так з одним рюкзаком і приїхав. Тут добу відстояв біля одного військомату, добу біля іншого. Дуже багато добровольців було. І вже на третій захід мене все ж прийняли. Як я маю бойовий досвід, то одразу прийняли до війська, не до ТрО.
— Чи маєш ти досвід безпосередніх бойових дій?
— Так, усі три роки попереднього контракту був увесь час на передовій. З окопів навіть не вилазили. Служив у 72 окремій механізованій бригаді, 1 нічному штурмовому механізованому батальйоні. Був в Авдіївці, Промзоні, на Світлодарській дузі і в Золотому. Тут у Запоріжжі поки що жодних бойових зіткнень не було слава Богові.
— Чи мав якісь поранення?
— Ні, але була контузія в 2017 році. Та й то – я два дні лише відкапався й сам попросився назад до своїх хлопців. Бо людей тоді було мало, не було коли лікуватися.
— Звідки такий щирий патріотизм? Молодь не завжди має патріотичні настрої, на жаль…
— Це ще з училища. В мене класна керівниця дуже патріотична, змогла і в нас таке саме виховати. Дуже їй вдячний за це. А потім вже в армії все це розвинулося.
— Які плани на майбутнє?
— Хочу якомога-швидше виграти війну та поїхати назад за кордон. Чому туди? Мені там легше, я там зміг реабілітуватися. Тут важко було, через те, що нас не сприймали, відчувалося напруження серед людей. Можливо зараз, коли все скінчиться, то люди будуть ставитися до військових з більшою повагою. Але поки що там легше.
Але, якщо що – я одразу повернуся, як буду потрібен.
(З міркувань безпеки публікуємо лише старі фото)
