Сьогодні в Україні традиційно відзначають День захисника України, тому ми пропонуємо вам прочитати матеріал про людей, які суттєво змінили українську армію в різні історичні періоди її існування.
Українська національна революція
Володимир Старосольський – український громадсько-політичний діяч, один з головних ідеологів і головний отаман «Українських січових стрільців».
Не будучи військовим, Володимир Старосольський відіграв чи не найважливішу роль у відродженні української армії. Разом з однодумцями він створив український добровольчий легіон «Українські січові стрільці» (УСС) – перше українське національне військове формування в складі австро-угорської армії, сформоване з добровольців.
УСС відбирали за національною ознакою, а тому формування справило великий вплив на всі подальші українські частини та з’єднання. Окрім залізної дисципліни і відмінного вишколу, УСС вплинули на створення військового словництва, термінології, фольклору, пісні й музики (оркестра УСС), усталення форми українського однострою (мазепинка) тощо.
По суті, це було перше українське збройне формування з часів козаччини.
Американський історик Джон Армстронг, аналізуючи проблеми українського націоналізму, згодом зазначав, що ідея українських національних військових формувань зародилася у галицьких «Січах» і згодом розвинулася саме в «Січових стрільцях», після чого закріпилася у військових формуваннях середини XX ст.
Роман Дашкевич – український політичний і військовий діяч, полковник армії УНР, один із засновників української артилерії.
Будучи військовим австрійської армії, під час Першої світової війни потрапив у російський полон, з якого утік до Києва після повалення царизму. Працюючи з осені 1917 року у Галицько-Буковинському Комітеті, спільно з Євгеном Коновальцем та іншими розгорнув активну діяльність по створенню Галицько-буковинського куреня січових стрільців у Києві.
18-19 грудня 1917 року відібрав у Дарницькому таборі військовополонених 22 добровольців, поклав початок формуванню стрілецької частини. В лютому 1918 року був призначений командиром 1-ї гарматної батареї Куреня Січових Стрільців при Січовому полку військ Центральної Ради.
У січні-лютому 1918 року батарея Романа Дашкевича брала участь в запеклих боях з червоногвардійськими частинами, які рвалися до Києва, в березні того ж року – у визволенні міста з-під більшовицької окупації.
Генерала Романа Дашкевича вважають батьком української артилерії. Також він першим зодягнув Січових стрільців у блакитні мундири. За словами сучасників, Дашкевич за власні кошти і за кошти своїх батьків закупив січовикам не лише мундири, а й кріси та кулемети.
Євген Коновалець – полковник Армії УНР, командир Січових Стрільців, голова Проводу українських націоналістів, перший голова ОУН, один із ідеологів українського націоналізму. Але нам він сьогодні цікавий як один з фундаторів Галицько-буковинського куреню січових стрільців – однієї з найбоєздатніших частин Армії УНР.
Будучи мобілізованим австрійською армією, під час першої світової війни потрапив у російський полон, з якого утік до Києва після Лютневої революції на Росії.
У жовтні-листопаді 1917 року Коновалець спільно з Романом Дашкевичем та іншими членами Галицько-Буковинського комітету сформували Галицько-буковинський курінь січових стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії УНР.
У січні 1918 року, Коновальця було обрано командиром Куреня Січових Стрільців і вже незабаром ці частини разом з Гайдамацьким кошем відзначились у ході протидії січневому заколоту у Києві та у боях проти більшовицьких військ (в тому числі, окупаційних російських) на підступах до міста. А на початку березня 1918 стрілецькі частини Коновальця спільно з Запорізьким Корпусом і Гайдамацьким кошем визволили Київ від більшовиків.
У найбуремніші для молодої України роки Євген Коновалець брав активну участь у зміцненні боєздатності республіканської армії. В 1918-1919 керував дивізією, корпусом і групою Січових Стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ.
Володимир Савченко-Більський – український військовий діяч, генерал-хорунжий флоту УНР, контр-адмірал, командувач Військово-морських сил УНР.
Після утворення Української Центральної Ради Володимир Савченко-Більський організував і очолив Раду Української Чорноморської громади, активно проводив українізацію флотських екіпажів у Севастополі та Одесі.
З 23 грудня 1917 року призначений директором канцелярії Морського секретарства Центральної Ради у Києві. Савченко-Більський докладав багато зусиль для розбудови структур українського флоту: засновував гардемаринські школи в Миколаєві, Севастополі, Кам’янці-Подільському.
Був начальником Головної військово-морської управи Військового міністерства УНР до її ліквідації у 1922 році.
Петро Болбочан – український військовий діяч, полковник Армії УНР, «найвизначніший отаман української армії того часу».
Будучи кадровим військовим, після революції Болбочан розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького з частин російської армії. Сформував з добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк, який згодом і очолив.
У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, Петро Болбочан створив військовий підрозділ – Республіканський курінь. На чолі цього куреня Петро Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці.
10 квітня 1918 року Петро Болбочан був призначений командиром Кримської групи Армії УНР на правах дивізії і отримав таємний наказ уряду УНР: випереджаючи німецькі війська, захопити Крим. 22 квітня Кримська група на чолі з Болбочаном захопила Джанкой – першу вузлову станцію Криму, а 24 квітня – Сімферополь.
У червні 1918 року розпочався наступ більшовиків на Україну і дивізію Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов’янська, де протягом трьох місяців його війська вели виснажливі бої з більшовиками.
5 листопада 1918 року Петро Болбочан отримав звання полковника армії Української Держави. У грудні 1918 року Директорія УНР призначила Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії УНР на території Харківської, Полтавської, Чернігівської губерній, яка успішно протистояла наступу Червоної армії зі сходу.
Сучасники називали полковника Болбочана «найвизначнішим отаманом української армії того часу». Він категорично виступав проти спільних дій з більшовиками. Болбочан вважав, що варто боротися лише за «самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька». На прапорі його полку довкола тризуба був напис: «З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!».
Внесок Петра Болбочана у розвиток української армії неоціненний. Власним прикладом він показав, що молода українська армія молодої української держави за рахунок дисципліни, вишколу і військової тактики може і вміє перемагати ворога, який переважає її числом.
Однак не всі політичні керівники тодішньої України змогли оцінити роль Болбочана – у 1919 році він був арештований петлюрівцями за надуманими звинуваченнями і розстріляний. А невдовзі після цього українська держава припинила своє існування, не зумівши відбити збройну навалу російських більшовиків.
Новітня історія України: Військові
Теймур Сулейманов – капітан 1 рангу, командир корабля «Сигнальщик», який 28 червня 1992 року, вперше з часів Української революції 1917-1918 років, підняв жовто-блакитний прапор над Чорним морем.
О 8 годині ранку 28 червня 1992 року більша частина екіпажу морського тральщика «Сигнальщик», не бажаючи присягати СНД, присягнула Україні.
Наступного дня командира «Сигнальщика» Теймура Сулейманова відвезли на екстрене засідання військової ради Чорноморського флоту, де над офіцерами бунтівного корабля було вчинено розправу. Йому зачитали наказ командуючого ЧФ про зняття з посади командира корабля і заступника по виховній роботі капітан-лейтенанта Володимира Лещенка.
Згодом велика частина старої команди тральщика прийшла до організаційної групи Військово-морських сил України, де вони були зараховані на українську службу. Частина людей увійшла до складу екіпажу фрегата «Гетьман Сагайдачний», що готувався до спуску на воду. Сам тральщик, незважаючи на наказ міністра оборони Україні переданий так і не був, а в 1994 році його вивели зі складу флоту.
Сміливий вчинок команди тральщика «Сигнальник» увійшов до історії ВМС України як приклад великого і чесного бажання українців служити своїй Батьківщині. Подія не залишилася непоміченою і згодом прикладу послідували інші кораблі. Але особливий відголосок вона знайшла вже у новітній історії, коли навесні 2014 року ціла низка українських кораблів відмовилась зраджувати українській присязі.
Сергій Кульчицький – український військовий, генерал-майор, фундатор першого 1-го резервного батальйону Національної гвардії.
Маючи військове звання генерал-майора, навесні 2014 року, в умовах початку російської збройної агресії проти України, Сергій Кульчицький брав активну особисту участь у створенні першого добровольчого підрозділу, сформованого із активістів Самооборони Євромайдану, – 1-го резервного батальйону Національної гвардії.
Згодом, разом із підготовленими ним резервістами вирушив у район проведення Антитерористичної операції на Схід України. Від першого дня він був разом зі своїми солдатами, жив у наметі, їв солдатську їжу, бувало, сам і готував. З ними ж і загинув 29 травня 2014 року в зоні бойових дій під Слов’янськом Донецької області.
Сергій Кульчицький був уособленням сучасного українського бойового генерала і став першим українським генералом, загиблим під час війни на Донбасі.
Михайло Забродський – український військовий, генерал-лейтенант Збройних сил України, командувач Десантно-штурмових військ (2015-2019), перший заступник керівника Антитерористичного центру при СБУ і керівник Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей (2017).
У січні 2013 року Забродського було призначено командувачем Житомирської 95-ї окремої аеромобільної бригади. Під його командуванням бригада спочатку виконувала задачу з блокування міст Слов’янськ та Краматорськ, де утримувала важливий опорний пункт – гору Карачун.
Влітку 2014 року бригада здійснила рейд в тил супротивника. За два тижні, виконуючи бойові задачі, пройшла 470 км від Слов’янська до Маріуполя, потім вздовж російсько-українського кордону, і через Луганськ повернулася до Слов’янська.
На думку американського експерта Філіпа Карбера, це був найдовший рейд збройного формування у новітній історії. Забродський власним прикладом продемонстрував, що сучасна українська армія може перемагати у масштабних військових кампаніях проти переважаючих сил ворога.
Слід зазначити, що у 2015 році був обраний депутатом Житомирської обласної ради першим кандидатом від БПП “Солідарність”. Зараз Михайло Забродський народний депутат України 9 скликання від фракції «Європеська Солідарність».
Євгеній Жуков, позивний «Маршал» – український військовик, десантник, поліцейський, полковник поліції. У минулому – командир окремої розвідувальної десантної роти 79 ОАЕМБр, заступник командира батальйону 79 ОАЕМБр, учасник війни на сході України, «кіборг».
Під особистим керівництвом Євгенія Жукова, зведений підрозділ українських військ і бійців добровольчих формувань у період з 12 по 18 жовтня та з 15 по 29 листопада 2014 року утримував аеропорт «Донецьк».
Завдяки високому рівню професійної підготовки офіцера та вмілому керівництву підлеглим особовим складом, попри численні атаки терористів та обстріли території аеропорту ворожою артилерією та танками, бійцям вдалося утримати позиції та завдати відчутних втрат живій силі противника, увійшовши в історію України під назвою «кіборги».
Дмитро Марченко – український військовий, генерал-майор ЗСУ, начальник Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ.
Восени 2014 року Дмитро Марченко брав участь у боях за Донецький аеропорт. У вересні 2015 року його призначили на посаду начальника Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних сил України.
До обов’язків управління і Марченка увійшли перехід ЗСУ на стандарти НАТО у речовому і продовольчому забезпеченні, розробка нових зразків речового забезпечення, створення технічних умов за стандартами НАТО, контроль процесу виробництва і якості виробленої продукції, а також контроль над тендерними закупівлями для армії.
Розкрившись на цій посаді, Дмитро Марченко став одним із головних двигунів реформ у секторі матеріального забезпечення Збройних сил України. Однак, після зміни влади в Україні він зазнав переслідувань і наразі перебуває під слідством, у той час як в українській армії згортаються майже всі реформи.
Новітня історія України: Волонтери та інженери
Діана Петреня – керівник Проектного офісу реформ Міністерства оборони України, ідеолог реформи системи харчування ЗСУ.
Ні для кого не секрет, що в гарячі кризові часи, які настали з початком російської агресії навесні 2014 року, ситуацію в армії врятували американські сухпаї і гіперактивність волонтерів. Але весь час на цьому виїжджати було неможливо, тому в довготривалій перспективі потрібно було придумати щось інше, що б мало системний характер.
16 вересня 2015 року в Національній академії сухопутних військ у Львові, та одній з військових частин Західної військово-морської бази Військово-Морських сил Збройних сил України в Одесі стартував пілотний проект реформи харчового забезпечення Збройних сил України, яке залишалось незмінним з 1960-х років. Так почалась найуспішніша реформа в українській армії.
Повний перехід усіх військових частин на нову систему харчування мав бути здійснений до кінця 2019 року, однак досі не завершений. Більше того – поточне керівництво Міністерства оборони робить усе можливе, щоб справити враження, що саме воно гальмує цей процес.
Яна Зінкевич – український доброволець-медик, командир Медичного батальйону «Госпітальєри».
У 2014 році стала добровольцем батальйону Правий сектор. Після перших боїв, у яких брала участь в червні-липні 2014 року, заснувала медичний батальйон «Госпітальєри», який займається наданням першої медичної та домедичної допомоги, евакуацією поранених українських воїнів з найбільш «гарячих» ділянок фронту.
За період активної фази АТО, починаючи з 2014 року, Яна Зінкевич особисто витягла та врятувала більше двох сотень поранених українських солдатів з передової, а її «Госпітальєри» врятували понад 2500 поранених українських воїнів та цивільних осіб з передової.
У березні 2015 року відкрила навчальний центр для військових парамедиків у Павлограді. У грудні того ж року потрапила в ДТП, після чого пересувається на інвалідному візку. Однак займатися парамедиками не перестала. Зараз Яна Зінкевич народний депутат України 9 скликання від фракції «Європейська Солідарність».
Віталій Гайдукевич – лідер робочої групи розробників нового іміджу для української армії.
Журналіста Віталія Гайдукевича називають головним ідеологом сучасної української військової айдентики. Під його керівництвом з урахуванням історичних традицій розроблялись нові зразки військової форми, емблеми військових частин та з’єднань, знаки розрізнення, погони тощо.
Робоча група авторів нового іміджу для української армії розробила та впровадила новий дизайн військової форми, нові назви та емблеми військових частин та з’єднань, нові знаки розрізнення (зокрема, кольори беретів родів військ) тощо, привівши їх у відповідність зі стандартами НАТО і, водночас врахувавши історичні традиції саме української, а не радянської армії.
Зокрема, у 2017 році радянські п’ятикутні зірки на погонах замінили на самобутні ромбоподібні, запозичивши їх з символіки Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Тоді ж запровадили й оригінальний знак на головних уборах військовиків Сердюцької дивізії – «Сердюцька зоря» і багато іншого.
Однак, останнім часом ширяться розмови про скасування деяких нововведень і повернення до пострадянської символіки.
Олег Коростельов – генеральний конструктор ДККБ «ЛУЧ», доктор технічних наук, генеральний конструктор із створення та модернізації зенітних ракетних систем і комплексів протиповітряної оборони.
Серед іншого, Олег Коростельов брав безпосередню участь у розробці сучасних українських комплексів керованого озброєння «Комбат» та «Стугна», а також гордості українського сучасного озброєння – ракетного комплексу «Нептун».
Ракета «Нептун» – це унікальна українська розробка, яка призначена для знищення кораблів водотоннажністю до 5 000 тонн, і має бойову частину масою у 150 кг. Тобто, вона здатна знищувати крейсери, ескадрені міноносці, фрегати, корвети, десантні та великі десантні і транспортні кораблі. Ракета має дозвукову швидкість (900 км/год), здійснює політ на надмалих висотах (10-15 м. під час крейсерського польоту і 5 м. при заході на ціль) і може маневрувати під час польоту. Номінальна дальність польоту – до 280 км.
Свій внесок у розбудову української армії зробив майже кожен з нас. Коли навесні буремного 2014 року відправляв смс-ками по 5 гривень на спеціальний рахунок «на армію». Коли протягом 2014-2015 років скидався на форму, «броніки», каски та тепловізори для своїх сусідів, друзів, знайомих чи навіть незнайомих. Коли приносив медикаменти, крупи, консерви, чай, каву та сигарети на волонтерські штаби чи наповнював ними волонтерські кошики у супермаркетах. Коли рихтував і переганяв на схід автомобільну техніку для АТОвців.
Джерело: «Депо».
