Жінка восьмий рік працює з військовими у волонтерському центрі «Солдатський привал». У робочому кабінеті психологині справжній музей із шевронів та артефактів, привезених з фронту. Кожен з них пов’язаний з унікальною історією. Тож ми поспілкувалися з Люсею, й порушили питання, які стосуються практично кожного з нас.
— Суспільство втомилося від війни, це вже помітно, чи існує оптимальний термін процесу психологічної адаптації? Від чого він залежить?
— Немає такого терміну. Це все дуже індивідуально: в когось це стається швидше, хтось потребує більш довготермінової роботи. Все залежить від того, який людина має досвід попередніх переживань. Від травматичного досвіду та того, як вона почувається в умовах стресових ситуацій.
— У такому разі, який оптимальний термін процесу психологічної реабілітації після повернення з полону, скажімо?
Однієї зустрічі комусь може навіть бути достатньо. Може це дивно звучить, але така правда. У когось процес може розтягнутися на роки. Знову ж таки, вгадати неможливо, але існують певні методики, які вимагають фіксованої кількості зустрічей. Йдеться про не менше 10 сеансів. В таких методиках зустрічі передбачені хоча б раз на тиждень. Та в нинішніх умовах це не завжди можливо.
Велике значення має зацікавленість у роботі самого «пацієнта» та його роботи над собою. Яким би кваліфікованим не був психолог, його робота полягає не у розв’язанні конкретної проблеми, а в допомозі людині зробити це самостійно. Я можу дати будь-яку кількість порад, але якщо людина їх не використає, то такі зустрічі можна оцінити, як звичайні теревені.
— Якою є специфіка психологічної реабілітації саме серед військових?
Є військові для яких можна практично одразу визначити дієву методику, але часто, щоб допомогти, треба розуміти, що людина пережила, які болі та почуття криються в її душі. Психолог, який займається з військовими і сам повинен розуміти атмосферу, в якій тривалий час перебувала особа, якій треба надати допомогу. Не всі суто цивільні психологи, розуміються на цьому. Вони читають, уявляють, можливо навіть фантазують, та цього надто мало, щоб допомогти.
Потрібно чітко розуміти межі, знати які питання можна ставити, а які заганяють у ще більшу прірву. Від військових знаю, що цивільні психологи ставлять запитання на кшталт: чи ви вбивали? а як? скількох ворогів знищили? Такі питання напружують, особливо артилеристів. Що відбувається всередині людини, мабуть, ніхто на 100% не розуміє, я теж не можу однозначно це побачити, але я бачу, що відчуває людина.
— Які основні напрямки, методи такої реабілітації ?
Різні підходи є, різні напрямки. Наприклад когнітивно-процесуальна терапія чи когнітивна поведінкова терапія. Це методики, так би мовити — за протоколом, але не всім і не завжди підходять стандартні методи. Часом доводиться компонувати і поєднувати різні методики, використовувати інструменти, які підходять саме цій людині. Адже психологія — наука не точна і люди різні — реакції у кожного індивідуальні, особливо якщо йдеться про глибокі травми.
— Як нам усім зараз жити? Адже багато чого ми мусимо тримати в собі, щоб ще більше не тривожити рідних.
Головне зараз це здоровий егоїзм. Бо егоїзм — це турбота про себе. Усім важливо — знайти відповіді на запитання: «що я можу робити? Бо інколи виникає таке відчуття, що нічого не можу, що роблю занадто мало.
Може пафосно звучить, але кожен на своєму місці може зробити щось конструктивне. Може допомагати грошима, плести сітки, допомагати організовувати збори на дрони. Це навіть корисно, коли людина почувається потрібною, стає сильнішою і вмотивованішою, легше переживає травми. З маленького складається велике і сильне.
Війна йде вже десятий рік, вона забирає багато життів, сил та здоров’я. Люди виснажуються, тому важливо пам’ятати про таке, як емпатія, інколи щирі розмови та обійми додають сил, може навіть рятують життя. Тож це також треба робити!
Слова: «що там? забий!» «та забудь!» в таких ситуаціях недієві. Не можна знецінювати почуття інших людей, бо це теж буває трагічно. Треба підтримувати один одного і чути.
Спілкувався — Славко Твердохліб
