У першу неділю після Великодня, що в народі називають провідною неділею, українці масово відзначають поминальний день. Як правило, цього дня на могили з’їжджаються близькі та далекі родичі померлих. Цвинтар для багатьох є стабільним місцем зустрічі всієї рідні.
За, вже вкоріненою традицією, люди йдуть на кладовища, беруть з собою продукти та випивку, в непоодиноких випадках поминки переходять у гуляння, а в окремих навіть закінчуються бійками. Часто люди, за посиденьками забувають чого насправді прийшли до померлого родича. Чи то через інформаційний вакуум, чи відсутність розуміння норм цивілізованого світу така, нікому не потрібна традиція з року в рік повторюється. В суспільстві такий спосіб згадки про небіжчиків називають церковною традицією, дехто навіть вірить у те, що родичі образяться, якщо до них не прийти з їжею та випивкою. Запорізькі священики кажуть — якби люди частіше навідувалися до церков, то чули б, що з цього приводу каже християнство, та, на жаль, переважна більшість на недільну поминальну панахиду до храму не приходить, йдуть одразу на «гуляння» до могил.
«Традиція їсти та пити на кладовищі не є церковною. Такий спосіб вшанування пам’яті померлих вигадали самі люди, може тому, що він їм подобається та підходить. Церква ж каже — у поминальну неділю слід прийти на загальну панахиду до храму, якщо хочете, чи відчуваєте потребу напишіть імена ваших родичів, що відійшли у вічність, щоб священик згадав їх у молитві. Після, панахиди було б правильно прийти до могили родича, якщо хочете — зі свічкою. Помоліться, подумайте, згадайте яким він був при житті, або просто помовчіть. Цього достатньо.» — каже протоієрей, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці на о. Хортиця Віктор Ткач. (храм на о. Хортиця належить до Православної церкви України — ред.)
о. Віктор також зазначив, — все, що потрапляє на цвинтар, якщо це не є особистою річчю повинно там і залишитися. На кладовищі не варто їсти та пити, це не місце для подібних заходів.
Священик Української греко-католицької церкви в Запоріжжі Андрій Бухвак закликав до цивілізованого підходу в цей та інші релігійні дні. Він зауважив — усе, що потрібно вашому родичу, що відійшов до вічності — це молитва, бо там інший — нематеріальний вимір дійсності.
«Поминальні дні у сьогоднішньому прояві, на більшій частині України це наслідок погансько-радянських традицій, від яких краще було б відмовитися. Нам всім треба зважати на те, що є дійсно цінним і для нас і для наших померлих родичів. У світі, куди людина потрапляє після смерті немає нічого матеріального, там інший — духовний вимір. Найбільше і найкраще, як ми можемо пом’янути наших близьких це помолитися, спершу в церкві на загальній панахиді, а після можна самостійно, чи з родичами, чи запросити на додаткову молитву священика безпосередньо біля могили покійного. Також, не менш важливо, до поминального дня упорядкувати могили своїх рідних. А якщо хочете проявити християнську культуру, то приберіть ще й могилу до якої ніхто не навідується. Так було б правильно і цивілізовано. У часи, коли церква була голосом, до якого прислухалася переважна більшість ця традиція відійшла на задні план і була б зникла. Та в часи Радянського Союзу церква втратила авторитет, а ті люди, що мають у собі духовність, через відсутність належних знань знову почали проявлять свою увагу померлим саме в такий спосіб.
Насправді, немає чіткого правила як і скільки потрібно згадувати померлого. Якщо у вас були дружні та близькі стосунки за життя людини, що відійшла у вічність, то ці почуття як правило мають залишитися. Бажання помолитися, поспілкуватися та згадати має йти зсередини» — каже о. Андрій.
Духовні наставники рідновірів у Запоріжжі підтвердили факт наявності подібної традиції поминання у язичницькі часи і назвали її єднанням усіх поколінь через спільне прийняття їжі.
«Традиція поминати померлих з їжею безпосередньо на їхніх могилах у язичницькі часи дійсно була, такий обряд називали тризною. Це жест, що символізував єдність усіх поколінь та жертвоприношення богам, з якими єдналися після смерті люди. Важливо, щоб пожертва була не просто зробленою, а щоб принесла комусь користь. Зараз ми бачимо, що їжу з могил забирають люди, які не можуть самостійно себе прогодувати, цукерки після поминальних днів забирають з могил діти. Якщо ж їжу просто розкинути десь в полі на знак пожертви, то користі від цього не буде нікому. Взагалі, наші предки вірили, що духи померлих приходять до рідної домівки після смерті, то ж часто на свята залишали їм на столі гостинці.» — розповів Світовид Пашнник Верховний Волхв в Руське Православне Коло.
Світовид Дмитрович запевнив, що на разі достеменно не відомо, чи вживали предки алкогольні напої на могилах, є записи загальні, які свідчать про вживання їжі.
Яна Яковенко, духовна наставниця у Руському Православному колі розказала, що колись наші предки спільно готували біля могил традиційну страву чи кілька. Готували все в казані на багатті. Всі разом сідали за довгий стіл та влаштовували спільну трапезу, після, на могилах померлих залишали гостинці.
«Якщо звернетеся до словника, то побачите, слово «молитва» саме по собі означає прийом їжі, тож у такий спосіб, у тому числі, наші предки молилися. Знаєте, є такий вислів — «замолити бичка», він означав принесли його в жертву. Тож наші предки на могилах обов’язково готували страви з телятини.
Така українська традиція і мушу сказати, свого часу вона навіть врятувала людям життя. Моя прабабця розповідала, що в часи, коли не було що їсти, деякі сім’ї з того і вживали, що підбирали їжу на могилах і деякий час могли протриматися. Трапеза на могилах означала єднання з потойбічним світом та богами. Є багато спільного між тим, що ми бачимо на поминальні дні в Запоріжжі, але є й багато відмінного» — розказала Яна Яковенко.
Як потрібно відзначати поминальний, день думка запоріжців розділилася. Більшість не замислюючись над корінням традиції півдня провели на кладовищі, інші згадували з негативом дитячі роки, коли їх батьки та бабусі змушували декілька годин провести на цвинтарі з маловідомими родичами та не зовсім тверезими дядьками. Як правило молодь від таких традицій не в захваті.
