25-річний Віктор Лахно, відомий під позивним «Лелека», є родом з Бердянського району. З перших днів повномасштабної війни він долучився до партизанського руху. Згодом виїхав на підконтрольну Україні територію, щоб ефективніше протистояти ворогу.
Добровільно приєднався до операції по деблокаді Маріуполя. Він був одним із трьох військових, хто полетів на гвинтокрилі до Маріуполя. Незважаючи на поранення, він продовжував виконувати військовий обов’язок. Потрапив у російський полон на 13 місяців.
Власну історію Віктор Лахно розповів журналістам «Приморка.city«.
На момент повномасштабного вторгнення Віктор перебував у Бердянську. У перший же день, хлопець взяв документи та пішов до місцевого військкомату – він вже був в оперативному резерві. Тоді біля будівлі зібралася велика черга з добровольців, і йому сказали прийти наступного дня.
Прокинувшись наступного ранку, Віктор помітив у морі три невідомих катери, яких раніше там не спостерігалося. Вже тоді на вулицях Бердянська не було ні поліції, ні Нацгвардії, а коли він пішов до військкомату – будівля виявилася порожньою.
Хлопець розумів, що треба їхати з міста. Тож, він зібрав найнеобхідніші речі та поїхав у своє рідне селище. Звідти він дістався до Запоріжжя з іншими добровольцями. Частина, в яку їх мали прийняти, на той момент вже була переповнена.
Хлопцям сказали, що в Пологах будуть формувати Тероборону, тому їх повезли туди. Там їх залишили у покинутій лікарні, де не було жодних умов для проживання, навіть спальних місць. Туди звозили бажаючих служити з усього регіону. Спали вони на підлозі, на лавочках та стільцях.
Наступного дня хлопцям почали видавати зброю. Когось встигли оформити, когось – ні. Вітю не встигли, бо в населеному пункті зникло світло. Людей було дуже багато, тому вони почали самостійно організовувати патруль, наряди тощо.
Коли військові рф зайшли в Бердянськ, хлопці трьома автобусами поїхали у напрямку Розівки, Комиш-Зорі та Камʼянки. Там вони підтримували зв’язок зі старшими з військкомату, хто ще лишався. Мешкали у покинутій будівлі ліцею.
На початку вони патрулювали найближчі населені пункти та лісосмуги для виявлення ворога. Одного разу навіть взяли окупантів у полон, а їхні техніку та зброю забрали. Ситуація напружувалася. Вони вже знали, що з двох направлень в їхній бік прямує по 100 одиниць ворожої техніки.
— Я сказав хлопцям: «Хто хоче додому – йдіть. Нікого не змушую. Але це наша земля, і ми маємо її захищати», – розповідає Вітя.
В районі на початку березня вже не було світла – окупанти з градів обстріляли підстанцію. Зв’язок також почав зникати. В якийсь момент хлопці, що партизанили, опинилися в оточенні. Коли вже рашисти почали обшукувати будинки та шукати їх, Вітя зрозумів, що час їхати на підконтрольну Україні територію.
Через кілька днів Вітя зі знайомим поїхав у бік Запоріжжя. Напередодні він досконало почистив телефон – фотографії, контакти, повідомлення тощо. Майже на кожному блокпосту стояли великі пробки, чоловіків перевіряли дуже ретельно.
— Один раз мене дістали з машини, поставили під посадку та погрожували застрелити, якщо щось знайдуть. А потім відпустили, коли нічого не виявили, – згадує хлопець.
Авіапрорив у Маріуполь, найдовша операція в Азовсталі, поранення та молитва
У Запоріжжі він почув інформацію, що збирають бажаючих на деблокаду Маріуполя. Вітя став одним з трьох добровольців. З ним полетів військовий Руслан Сербов з позивним “Давид”, і хлопець з морської піхоти, який загинув на четвертий день після їх приземлення у Маріуполі.
Таких вильотів було декілька – щоб доставити необхідний вантаж та підкріплення, а також забрати важко-поранених. Деякі з гвинтокрилів збили росіяни.
Хлопців посадили у гвинтокрил в Дніпрі, дали броню та автомати. Вони троє мали бути у підпорядкуванні “АЗОВу”. Також завантажили БК, медикаменти та їжу. Вітя як був у цивільному одязі, так в ньому і полетів туди.
На місце вони прибули 4 квітня. Вже у Маріуполі, коли почали завантажувати на борт поранених, почався артобстріл.
— Далі я був на позиції на Лівому березі, в приватному секторі. Потім ми зустріли інших військових. Всі були шоковані, що ми захотіли самі прилетіти. Там було пекло. Ми їх дуже сильно мотивували. Це дало їм надію – про них не забувають, – каже хлопець.
Протягом трьох днів Вітя займав вогневий рубіж та стріляв по окупантам, які направлялися у їхній бік. Їжі майже не було. Три доби вони розтягували банку огірків і сардини на чотирьох бійців.
Пізніше їх позицію почали сильно обстрілювати. Військовим довелося її залишити, коли на них пішла ворожа техніка, проти якої в хлопців не було нічого. Тоді вони заховалися у старій будівлі з саману. Вітя сказав хлопцям зайняти позицію, а сам виліз на горище. Але його помітили, та застосували міномет. Перший розрив – 200 метрів від нього, другий – вже 100, далі – ще ближче.
— Я розумію, що наступна атака буде по цій будівлі, і від мене просто нічого не залишиться. Я зістрибнув з горища, виштовхнув хлопців у коридорчик, і залишився останній. Я тільки дістався до дверей, як прилетіла міна. Памʼятаю спалах, вибух, потім – всюди пил. Двері трохи відчинилися, і я поповз туди. Мене хлопці питають, чи цілий я? А я дістаю цигарку, закурюю і кажу: “Наче так”. Дивлюсь на свої сірі штани, а по ним кров тече, – згадує.
Як виявилося, осколок пробив Віті гомілку ноги. Його мали евакуювати, але ніхто не ризикував йти зустрічати машину. Тож, він вийшов сам, та натрапив на хлопця, що мав його вивезти. Поки вони намагалися дістатися до машини, почався черговий обстріл. Тоді вони побігли. Вітя біг близько двох кілометрів з осколковим пораненням, поки їм назустріч не виїхала автівка без вікон та дверей. Це були наші військові, які підхопили їх та повезли далі.
Коли з Віті почали знімати одяг, виявилося, що осколками йому також посікло спину. Військовий навіть не відчував цієї болі. Він вже був рішуче налаштований повернутися у стрій, але його відправили у госпіталь, який знаходився в одному з бункерів Азовсталі.
— Там було багато поранених – з важкими травмами та без кінцівок. Лежати було ніде. Це дуже впливало на мій моральний стан, тому я не міг там залишатися. Мені навіть осколок не витягли, коли я вийшов до старших, які вже зібралися їхати. Сказав, що медики відпустили, та попросився з ними, – розповідає Вітя.
Коли вони втрьох їхали містом, перед капотом авто вибухнула міна. Водій зазнав важких поранень та потребував невідкладної допомоги. Тому військові повернулися у госпіталь.
— Водій був у жахливому стані. Шансів на те, що він виживе, було мало. Раніше він допомагав мені спуститися у бункер, а тоді вже я його тягнув туди, – згадує військовослужбовець. – Медики сказали, що не зможуть нічого зробити – надто тяжке поранення. Він вже втратив багато крові, селезінка пошкоджена, легені пробито, живіт розпоротий. До того ж, у нього була четверта негативна група крові. Його найкращий друг був з нами в авто. Він був у розпач, і почав кричати на медиків, щоб вони робили хоч щось.
У медиків не було такої групи крові, тоді хлопці пішли питати по військовим, хто був в Азовсталі – у кого четверта негативна. Встали семеро без рук чи ніг. Медики обурювалися – як так, самим тільки-но кров переливали? На що вони відповідали: “Ми живі тільки тому, що нам хтось дав свою кров. Тепер ми повинні це зробити, тому що він наш брат”.
Операція тривала близько 7-8 годин. З того, що знає Вітя, це найдовша операція, яку проводили у стінах Азовсталі. Зранку його вивезли під крапельницею – чоловіка вдалося врятувати.
— Мене збирались забрати. Ми поїхали на позицію, і знов почався обстріл, тому довелося заїхати на іншу точку. Я спустився у підвал, де мене трошки підлатали. Тоді я почув знайомий голос. Через 10 хвилин я зустрівся з другом дитинства – ми з одного селища. Там вже я дізнався, що морпіх, з яким я летів у Маріуполь, загинув одразу після того, як я отримав поранення, – каже хлопець.
Ніхто з рідних Віті не знав, що він полетів у Маріуполь. Хлопець не хотів, щоб батьки хвилювалися. Одного разу його другу дитинства, якого він зустрів випадково на одній з позицій, вдалося звʼязатися зі своїм батьком. Він розповів, що зустрів тут Вітю.
Через два дні Вітя вже повернувся на свою позицію. Йому ще було боляче ставати на ногу, тому він допомагав готувати з того, що було. В якийсь момент їхні позиції почали сильно обстрілювати з танків. Хлопці збирали протитанкову групу – бажаючих було обмаль. Серед них опинився і Вітя. Загалом до цієї групи долучилося троє, двоє з них – з пораненнями ніг.
Коли вони пішли на позицію, Вітя засів у невеликому ангарі. Потім почався сильний артобстріл, окупанти активно штурмували позиції наших бійців. Тоді Вітя думав, що це останні митті його життя.
— Я ніколи не вірив у Бога, а тоді закурив і почав подумки звертатися до нього. Використав звертання, бо молитви не знаю. І тоді я пообіцяв – якщо я зможу вижити, якщо повернусь в Україну, то обовʼязково піду до церкви, а також охрищуся, – згадує військовий. – І тут щось пробиває стелю – навколо шум та пилюка. Хтось з хлопців кричить – всі цілі? Наче так. Я дивлюсь, а зі стелі промінь світла падає у приміщення. Я пішов до цього променя подивитися, що прилетіло. Нічого не побачив і повернувся на своє місце. Тоді я і помітив біля своєї ноги 82-у міну, яка з якихось причин повністю не здетонувала. З неї сипався порох, і в будь-яку мить вона могла вибухнути. Ми відійшли – вона не здетонувала. Тоді ми повернулися. Штурм припинився, настала темрява, і ми змогли звідти вийти.
Після повернення з полону, Вітя виконав свою обіцянку – за день він обійшов близько пʼяти церков, і в кожній замовив службу по побратимам. А на Водохреща військовий планує хреститися.
13 місяців у полоні – гаряча баланда, гімн росії та “прийомка”
Оборона Маріуполя тривала 86 днів. Після запеклих боїв, за наказом вищого військового командування, захисники Маріуполя вийшли з Азовсталі.
Перші бійці почали виходити з території заводу 16 травня – тоді виносили поранених. Віктор “Лелека” вийшов з Азовсталі 17 травня.
Перед тим, як вийти, наші військові намагалися знищити зброю, щоб вона не дісталася окупантам – ховали або спалювали бронежилети, автомати, ножі, тепловізори.
— Коли ми вже знали про наказ, ми випадково знайшли чай «Ахмат» та заварили його. Виходимо з кипʼятком на вулицю – погода така класна, теплішає, але навколо все зруйновано. Над нами літає російський «Орлан» та дрони, а ми сидимо, куримо, пʼємо чай і розуміємо, що це кінець… – розповідає Вітя.
Захисники та захисниці виходили групами. Всі речі, які вони сподівалися взяти з собою – в них просто забрали. Хлопців роздягали для перевірки – чи нічого вони не проносять.
— Там нас ще камери знімали, а я так не хотів, щоб мене мама десь побачила. Тому намагався їх уникати, – каже хлопець.
Наших бійців везли автобусами близько доби. Рухатися було заборонено, а руки постійно мали бути на видноті. Всіх одразу привезли в Оленівку до бараків. Ці бараки розраховані на 200 чоловік. Вітя зайшов одним з перших, обрав собі ліжко та одразу заснув. На той момент наші військові не їли вже понад добу. По приїзду на Оленівку, їх також не годували та не поїли.
Все більше полонених прибувало в населений пункт, бараки тільки заповнювалися. В результаті, в одному бараку опинилося 700 людей. На одному ліжку лягали пʼятеро, всі інші розміщувалися на бетонній підлозі – один на одному. Хто – в загальній кімнаті, хто – в коридорі, дехто лягав навіть у вбиральні.
Минула ще одна доба, коли військових з Азовсталі покликали їсти. Їх розбудили близько 3-ої ночі. Згрупували по 150 осіб і повели в їдальню. Це був єдиний раз, коли вони повноцінно харчувалися протягом тривалого часу. Їм дали по шматку хліба, про який вони мріяли тижням в блокадному Маріуполі. А також рис з рибною котлетою, трохи квашеної капусти і солодкий чай. Проте вистачило таких страв тільки на перших 400-450 людей. Всі інші повернулися у бараки голодними.
У подальшому їх годували невеликою порцією баланди, на прийом якої давали дві хвилини часу.
— Вона була надто гаряча. Ми не встигали студити, відповідно, і їсти також. А їсти хотілося постійно. Ти сильно голодний, намагаєшся в себе вкинути їжу якнайшвидше, але ж вона гаряча. Тому у нас вся ротова порожнина була постійно в опіках, – згадує Вітя.
Графіку прийому їжі не було. Могли підняти як о другій ночі, так і о четвертій ранку. Душу також не було. З часом рашисти поставили дві бочки – кожна місткістю по 500 літрів. Періодично приїжджала пожежна машина і заливала туди воду.
— Вона смерділа, але нам було байдуже. Ми її пили і набирали у пляшки, щоб потім купатися з них. Просто обливалися, – розповідає військовий.
Вітя згадує, що у якийсь момент хлопців почали вивозити з тюрми. Зазвичай це відбувалося вночі. Хтось з окупантів заходив у барак, оголошував перелік прізвищ, і вони йшли на вихід з речами. І так забирали по 200 чоловік. Всі інші сподівалися, що хлопців везли на обмін.
Одного разу назвали прізвище Віті, посадили в автозак та повезли в невідомому напрямку. Як виявилося, їх повезли на “прийомку” – так називають болючий захід у тюрмі, який зазвичай супроводжується моральним тиском та фізичними побоями. Не рідко в російських тюрмах трапляються і вбивства на так званих “прийомках”.
Вітя розповідає, що вертухаї (тюремні наглядачі) їх били палицями по спині, руках та ногах. Дехто втрачав свідомість. Тоді їх поливали водою, і продовжували побиття. І так продовжувалося 4-5 годин.
Зокрема у полоні змушують повторювати “слава днр”, “ахмат – сила” та співати гімн росії тричі на день. А “слава росії” змушують кричати настільки голосно, що голос зривався.
— Під кінець полону стало трохи легше. Ти адаптуєшся. Ми звикли, вивчили правила, запамʼятали всі кричалки, – розповідає Вітя. – Одному з хлопців довелося кирпичем затирати татуювання, бо через зображення, до нього було прикуто багато уваги.
Напередодні теракту в Оленівці, віддалений від інших барак, готували два тижні. Тоді в Оленівку мала приїхати якась комісія з росії. В обід туди відвели тільки азовців, а пізно ввечері пролунав гучний вибух. Полонені чули крики та бачили заграву. На вулицю повибігали рашистські військові з автоматами, і почали направляти зброю на полонених, щоб вони не вибігли за територію тюрми.
Зранку вже всі знали, що сталося. Їх запевняли, що удар завдала Україна, проте ніхто з військовополонених в цю байку не повірив. Після трагедії хлопці мали розбирати завали і діставати трупи своїх побратимів.
Це не єдиний випадок, коли військовополоненим довелося діставати загиблих. Зокрема окупанти створили робочі групи, які відправляли у Маріуполь відкопувати тіла цивільного населення. Це було не на добровільній основі. Вони працювали без захисту з трупами десь місяць – відкопували на місцях поховань.
В Оленівці Вітя пробув протягом чотирьох місяців, потім його перевели у Горлівку. Перші 7-8 місяців батьки хлопця не знали, де він. Його рідні дізналися про полон вже, коли почалися обміни.
Тільки у червні цього року Вітю обміняли – це був крайній обмін оборонців з Азовсталі. Везли військовополонених з пакетами на головах. А коли до них в автобус зайшли представники ГУР МО України, і сказали: “Ви – герої! Тож, го лови вище!”, так вони і зробили. Наші бійці виходили худі, зі шрамами від побоїв, після тривалого полону – але незламні, нескорені, з високо-піднятими головами.
Нагадаємо, батьки та сестра актора Андрія Ісаєнка разом з її сім’єю зараз проживають у прифронтовому Запоріжжі, яке часто потерпає від ворожих атак. Актор розповів, що він розуміє, чому його рідні не хочуть залишати обласний центр.
У мирні та воєнні часи залишаємося разом, бо лише так ми є сильнішими. Долучайтеся до телеграм каналу Форпост медіа.
Усі ми тут — https://t.me/forpost_zp
