Минуло вже 35 років, а слово «Чорнобиль» ще довго буде в нашій пам’яті. Воно стало синонімом страшної аварії, яка назавжди змінила долі мільйонів людей. Вночі 26 квітня 1986 року вибухнув реактор четвертого енергоблоку на Чорнобильській атомній електростанції, який поклав початок одній із найстрашніших ядерних катастроф в історії людства.
Понад 40 тис. людей вимушені були залишити все та поїхати з рідної домівки. Наслідки страшної аварії ліквідовували справжні герої, які ризикували власним здоров’ям та життям у боротьбі з «невидимою смертю».
Одним із них був Герман Аркадій Юхимович, командир взводу, лейтенант та учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Зі спогадів ліквідатора:
— Нам до останнього не говорили, що сталося. Спочатку нас привезли в Одесу, сформували батальйон і через тиждень відправили до Чорнобиля. Ми приїхали і спочатку навіть не знали, чим нам доведеться займатися.
Герман Юхимович разом із товаришами формувалися, як офіцерський батальйон, понад 500 осіб із Запоріжжя. Ліквідатором доводилось працювати скрізь: на атомній станції, рубали дерева в «Рудому лісі», прибирали залишки радіоактивного сміття тощо.
— Там було дуже багато військовозобов’язаних, цивільних, солдатів, фахівців… Ми працювали по хвилинах, бо дозиметри показували страшний рівень радіації. Максимально, скільки ми могли перебувати на заражених територіях — 2 або 3 хвилини.
Як зазначив сам ліквідатор, рівень радіації, навіть за 30-ти кілометровою зоною, був настільки великий, що техніка відмовлялося працювати.
— 30-ти кілометрова зона була оточена колючим дротом, щоб потрапити на її територію, обов’язково ти повинен був мати пропуск. У самому місті Прип’ять повна тиша, нікого немає, коли я там знаходився, страху, як таког,о не було, бо ми виконували свій обов’язок. У «Рудому лісі» стояли одні голі стовбури, ні листя, нічого немає, все погоріло, а через кілька кілометрів видно було зруйнований четвертий енергоблок.
Варто зазначити, що більше часу батальйон працював у «Рудому лісі», оскільки потрібно було ввести лінію електропередачі, щоб окільцювати інші енергоблоки та відновити подачу електроенергії.
— У нас було таке завдання: геодезисти прокладали дорогу декілька метрів, а ми повинні були зрубати усі дерева та закапати радіаційний ґрунт на визначеній території. Приїжджав з нами автобус, вікна свинцем закриті, усі вискакували з лопатами, пилами, сокирами та вперед. Виконали швидко роботу й втекли назад до автобуса. Потім комбат приїжджав і перевіряв.
Спеціального обладнання нам не давали. Ми працювали в комбінезонах та пелюсткових респіраторах, у кожного солдата були на грудях накопичувачі. В роті відчувався металевий присмак. Нам говорили таке: 25 рентгенів отримаєте й поїдете додому. Проте ніхто точно не знав, скільки радіації ми отримали, це не вимірювалося. Якщо відверто, то у нас і вибору не було. Партія віддала наказ – ми робимо.
Герман Аркадій Юхимович неохоче згадує про події 1986 року, оскільки багатьох друзів втратив. Наразі наш герой проживає у Запоріжжі та продовжує підтримувати зв’язок із деякими товаришами зі служби. Також він був одним із засновників ГО «Чорнобильці Запоріжжя «Хесед Міхаель»», проте зараз організація припинила свою діяльність.
Автор – Карина Ревюк
