Не просто жити, а виживати: житель Енергодару розповів про перші місяці рашистської окупації

Після окупації Енергодара Олексію, який 10 років працював на ЗАЕС, довелося зіткнутися з новою реальністю, де потрібно було не просто жити, а виживати.

Про це, як пише Медіа Центр Енергодар, йдеться в матеріалі газети «Атомник України».

Олексій розповів, що до війни він з дружиною жив доволі безтурботно: сім’я працювала, займалася спортом і насолоджувалася повсякденними радощами. Життя чоловіка було пов’язане з баскетболом, він активно брав участь у змаганнях на ЗАЕС та у місті.

«Тоді ніхто не міг уявити, що наш спокійний світ перетвориться на суцільну катастрофу», — каже Олексій.

День вторгнення прийшов, як страшний сон. Люди були налякані та розгублені.
«Коли розпочалася окупація мого рідного міста, я мав їхати (4 березня) на останню зміну перед відпусткою, але попередньо зателефонував керівнику: їхати на ротацію чи залишатися вдома? Відповідь була далека від звичайної: «Льоша, там на блокпосту вже танки заїхали, по місту ходять ці паразити, сидіть удома».

Ми стежили за новинами в місцевих пабліках. «Чуємо постріли», «Штурм станції» — ці повідомлення змушували наші серця частіше битися від страху. Коли почався штурм, не спали всю ніч. Нерви були на межі, весь час намагалися тримати зв’язок з тими, хто залишився на підприємстві, намагаючись зрозуміти, що саме відбувається», — згадує чоловік.

Життя в той період було наповнене моторошністю та невизначеністю. Олексій згадує, що люди сиділи вдома, боячись виходити на вулицю, не знаючи, що чекає завтра: «Це жахливо, коли на власні очі бачиш, як твоє місто опиняється під контролем окупантів».

Далі було не просто життя, а виживання в окупації. Родина зрозуміла, що доведеться пройти через тяжкі випробування. Чоловік каже, що окупація створила атмосферу, де кожен був потенційно небезпечним. Тому Олексій з дружиною намагалися уникати будь-якого контакту із загарбниками, спостерігаючи за ними здалеку.

«Коли розпочалася комендантська година, ми вставали о 4:30 та о 4:55 виходили з під’їзду, стоячи під магазинами, що ще працювали, у надії придбати хліб чи макарони. Дружина з подругами йшли в один бік щось шукати, ми з хлопцями в інший, десь по обіді зустрічалися, вивертали рюкзаки, хто що знайшов, обідали та далі йшли робити обходи магазинів.

Ті, хто курив, групами ходили по цигарки, а ми, патрулюючи місто, знов і знов пробували знайти будь-які продукти, які залишилися в магазинах. Проте обмеження та високі ціни на товари, привезені з Криму, робили наше щоденне життя неймовірно важким. Пачка цигарок, яка коштувала близько 60 грн, стала по 350-400 грн. Під час окупації навіть базові продукти були розкішшю: пляшка олії соняшникової досягала 1000 грн!», — зазначив Олексій.

Усю відпустку, яку чоловік запланував для спокійного відпочинку, доля змусила провести в окупації. Потім ще місяць, а тоді йому довелося вийти на роботу. За кілька днів до рішення виїжджати стався інцидент, який запевнив Олексія, що в Енергодарі залишатися більше не можна:
«На станції з нашого робочого приміщення вікна виходили на територію ЗАЕС. Почався обстріл, і ми почули вихід снаряда. А за секунду чи дві — приліт, зовсім близько, майже під нашою будівлею! У нашому офісі працювало шість осіб, і там, у кутку, завжди, наче миша, сидів якийсь руснявий солдат.

Ми ніколи особливо не спілкувалися з ним, але цього разу йому було щось відомо і він був спокійним. Під час обстрілу, коли всі тікали, сказав, мовляв, «з Нікополя по нас хохли лупасять». Я йому: ти ж військовий, хіба не чуєш, що йде вихід і через кілька секунд приліт? А він мені: «Ти ж не воєнний, что ти понімаєшь».

А вже увечері, коли Олексій на власному автомобілі виїжджав з колегою зі станції через блокпост, їх зупинили п’ять бородатих «кадирівців» зі зброєю.
«Я спочатку вирішив, може, через те, що вже комендантська. Але ж у нас є спеціальні перепустки. Та це їх не цікавило.
Коли я відкрив вікно спитати: «Я щось порушив?», вони відчинили дверцята, вирвали мене разом з паском безпеки з машини, кинули на капот, приставили до потилиці автомат і почали щось шукати. Я був у шоку від такої поведінки», — каже чоловік.

Цей епізод став краплею, яка переповнила чашу терпіння. Повернувшись додому, Олексій відразу сказав дружині, що родина повинна виїхати. Вранці чоловік зателефонував своєму керівнику і повідомив, що більше не прийде на роботу.

«Мене вже не цікавили гроші порівняно з тим, що пережив. З мене було досить того насилля. Цей важкий вибір став переломним для нашої родини», — підкреслив він.
Чоловік розумів, що потрібно було вирішити питання на роботі. Керівництво було розділене: половина виявилася колаборантами, інша частина залишалася вірною Україні, але ніхто не говорив про це відкрито: «Коли зрозумів, що не повернуся до рідного міста, поки в міській раді не з’являться українські прапори, мені довелося знайти правильні слова, щоб не потрапити у халепу. Попросив тиждень за свій рахунок, щоб вивезти сім’ю до батьків, і мене начебто відпустили».

Був серпень, і родина, сподіваючись на безпечний вихід, вистояла шість днів у черзі. Попередньо Олексій вирішив приховати перепустку атомника, бо на блокпосту обшукували речі: «У дружини виявилися мої старі посвідчення електрозварника, що було неочікувано. Коли мене запитали, чому не їду працювати на станцію, відповів, що вже давно звільнився та живу в селі, торгуючи помідорами. Усе-таки нам вдалося виїхати з міста, і вже за кілька тижнів припинили випускати людей з нього. Нам пощастило. Проте подорож не закінчилася».

Родину зупинили військові та сказали, що необхідна генеральна довіреність. Сім’я застрягла в цій ситуації через відсутність зв’язку з людиною, у якої Олексій купив машину: пошта не працювала, а цей чоловік не міг приїхати.

«Орки запропонували власну генеральну довіреність, але я зрозумів, що вони просто використали паспортні дані для збору інформації перед референдумом. Три дні ми стояли в черзі у Дніпрорудному, де навіть руху не було. Поступово люди почали зупинятися в найближчих селах, шукати тимчасовий притулок у місцевих жителів, за гроші чи безкоштовно», — розповів Олексій.

Одне з таких сіл перетворилося на невелику базу відпочинку, де майже всі власники будинків здавали кімнати. Коли родина шукала де залишитися, практично всі місця вже були зайняті. Тільки випадково їм пощастило натрапити на бабусю, яка сиділа у своєму дворі та смажила коржики на багатті: «Бабуся була готова допомогти, навіть не вимагаючи грошей, але ми все одно заплатили, зважаючи на її скрутне становище. Їй було важко через окупацію: відсутність газу, світла, опалення — все це робило її життя непростим. Три дні ми прожили у неї, поки нарешті змогли продовжити подорож».

Під час війни поширилася інформація про інтенсивні перевірки телефонів та комп’ютерів. Ходили чутки, що фсбешники детально перевіряють усі електронні пристрої. Олексій навіть залишив свій ноутбук, остерігаючись можливих проблем. Він згадує, як одній жінці довелося прожити в ямі два дні — за те, що в її ноутбуці щось знайшли.
«Коли ми вирушили з цього кошмару, швидкість нашого руху була неймовірною, адже ми пересувалися через сіру зону, вкриту мінами, снарядами та згорілими автомобілями. Саме їхали обхідним шляхом, коли дружина помітила військового, що біг до нас.

Спочатку думали, що це російський солдат, але коли побачили українські шеврони на формі, в наших очах з’явилися сльози. Коли дісталися блокпосту з українським прапором і почули довгоочікуване «Вітаємо вас в Україні», це дало нам надію! Обіймаючи солдатів, ми розуміли, що знову на безпечній землі. Після невеликої зупинки у Запоріжжі, де нам вдалося трошки відійти від подій, вирушили до мого колеги в Полтаву», — каже чоловік.

Тепер родина мешкає в Ірпені вже довгий час. Кажуть, що звикли, навіть знайшли друзів з Енергодара, які теж переїхали до Києва. Раз на місяць земляки влаштовують зустрічі, діляться спільними спогадами та переживаннями.

«Перші пів року ми з дружиною дуже переживали, були одне для одного опорою, бо на новому місці нікого не знали. Тепер у нас все добре. Моя давня мрія здійснилася: я став тренером у тренажерній залі в Бучі. По-справжньому радує, що можу працювати. Дружина іноді каже, що вже звикла тут, навіть пропонує залишитися. Та моя туга за домом, особливо за бабусею, стає нестерпною. Розумію, що, можливо, не матиму навіть змоги побачити її знову. Тож для мене важливо повернутися додому, хоча б на кілька місяців, просто побути вдома, попрощатися зі спогадами, що лежать в кожному куточку рідного міста», — зазначає Олексій.

Він додає, що переселенцям важко, кожен сумує за своєю домівкою. Та, за словами чоловіка, попри все, що коїться, треба допомагати одне одному залишатися людьми та жити: «Бо поки ми живемо — живе Україна!».