Олександр Жук: “Країна починає розвиватися з людей”

265
Фото: «Освіторія»

Рішуче «ні!» меншовартості й песимізму! «Так!» – патріотизму, спільній справі і відповідальності. Саме такою є суть промови Прем’єр-міністра Володимира Гройсмана під час засідання Кабінету Міністрів. Глава Уряду закликав  українців осмислити, що Україна – це не просто місце на карті, і визначити своє власне місце у розбудові держави.

– Україна — це велика європейська, демократична держава з безмежними можливостями, — наголосив Прем’єр-міністр. – І для нас є надзвичайно важливим реалізувати свої можливості, здійснити те, що відповідає мріям мільйонів. Ми всі маємо любити свою країну, бути відповідальними громадянами, відчувати свою відповідальність за державу і сумлінно робити власну справу. Кожен внесок – важливий! Україна — це не просто місце на карті.  !!! Це наш дім, майбутнє якого залежить від кожного з нас. Наш успіх — незаперечний, і ми обов’язково його досягнемо.

В Україні є багато талановитих патріотичних молодих людей, які хочуть впроваджувати новації у життя і не збираються їхати до інших країн, незважаючи на високий попит на їхні знання та досвід.

Олександр Жук – 29-річний вчитель інформатики із запорізької школи-інтернату «Джерело» – один з таких людей. У 2018 році Олександр отримав Global Teacher Prize Ukraine, який називають національною “нобелівською премією” для вчителів. У школі-інтернаті, де він викладає, вчаться діти з вадами слуху, з ортопедичними проблемами, із захворюваннями органів травлення, синдромом Дауна. Вихованці  Олександра Жука неодноразово ставали переможцями міжнародних та всеукраїнських конкурсів з програмування, комп’ютерної графіки, веб-дизайну тощо.

Фото: «Освіторія»

– Як ви стали вчителем? Була це мрія з дитинства чи щасливий випадок?

– Зізнаюсь, у дитинстві я не дуже любив школу. У молодших класах нас навчалось 46 учнів.  Зараз я розумію, як важко було нашому вчителю з такою кількістю учнів. Я довго не пов’язував себе зі школою. У моїй родині немає педагогів, і мама була в стресі, коли дізналась про моє бажання працювати  в школі.

Спершу я отримав економічну освіту у Дніпрі. Потім подав документи до ЗНУ на психолога. Коли почав працювати у “Джерелі”, думав, що мене вистачить на рік, щось спробую, а далі продовжу шукати себе у іншому місці. Але чим більше я працював з дітьми, тим більше розумів, що це – саме моє.

Ми поїхали до табору в Крим, і треба було спілкуватися із дітьми, які мають вади слуху. Тож довелося за один день опанувати навички мови жестів. А вже далі я поступив до Київського педагогічного університету імені Драгоманова на факультет дефектології. Потім з’явилося бажання бути вчителем інформатики. ІТ-сфера  дуже цікава дітям, розкриває для них перспективи майбутньої роботи.

– Як ваше оточення ставиться до вчителя чоловіка? Адже стереотипно учительство вважається жіночою професією…

– За останні п’ять років я ще більше впевнився, що чоловік не просто може бути вчителем, а й що він може бути успішним у кар’єрі і мати достойний заробіток. Я реалізовував багато проектів, отримав пристойну винагороду і маю змогу, наприклад, подорожувати. Чоловіків-вчителів шукають, їх люблять!

– Чим ви вимірюєте успішність?

– Успішністю своїх вихованців. Спілкування з ними приносить неймовірне задоволення.  Це ж чудово – йти на роботу, яка приносить тобі такі позитивні емоції!

– Чим плануєте займатися? Про що мрієте?

– Для мене є важливим ділитися досвідом з іншими педагогами, як належить формувати “команду мрій”. У нас в інтернаті навчаються різні діти, але всі вони рівні у своїх правах на отримання достойної освіти і навичок, які допоможуть у майбутньому. Обмінюємося із іншими навчальними закладами досвідом відповідального вчительства, яке прагне кращої якості знань для дітей. Нешаблонне навчання потрібне і самим вчителям.

Є бажання відкрити власну школу робототехніки, а також освітній шоу-рум, бо діти хочуть бачити стильних педагогів, які розвиватимуть їхні смаки й цікавість до життя.

Мрії різні, як більш особисті – більше вільного часу, власна домівка, велика родина, – так і, напевно, спільні для всіх українців – свобода нашої держави, щоб ми самі, разом нею керували. А найголовніше – щасливе дитинство всіх наших дітей.

– Думали коли-небудь про еміграцію?

– Зізнаюся, за останні п’ять років були пропозиції: запрошують до Європи і США.  Але мені краще поїхати, подивитися на їхні напрацювання – і повернутися додому. Як можна виїхати з України назавжди? Адже у нас є і море, і Карпати, і ліси, і степи. Різноманіття на всі смаки. І Запоріжжя – це не просто велике індустріальне місто, це місто, в серці якого Хортиця.

– Назвіть п’ять речей, за які любите Україну.

– За людяність і щирість. За те, що українці завжди готові організуватися і бути єдиною командою. За те, що у нас такі чудові діти. За вільну школу. За відкритість кордонів і можливість відвідувати різні країни. За перспективи майбутнього: є прекрасне місце і широкі можливості для розвитку.

– Що б ви побажали молодим українцям, своїм вихованцям?

– Любити свій край, навчитися мріяти, бути єдиними. А ще – не бути озлобленими, постійно робити хоч невеличкі зміни на краще, наприклад, висаджувати дерева поряд із домом чи університетом. Нам усім потрібно усвідомити: країна починає розвиватися з людей!

Ганна Ніколаєнко

загрузка...