Андрій Бистрик із позивним «Карат» боронить Україну з 2014 року. Служив у легендарному 37 окремому мотопіхотному батальйоні, з 2019 по 2021 рік — у 55 окремій артилерійській бригаді. Із січня 2022 року й донині захищає державу у складі 260 окремої бригади ТрО «Хортиця»: майор Андрій Бистрик є начальником відділення комунікації бригади.
Він брав участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку влітку 2023 року, оборонних боях на Куп’янщині у 2024 році та боях під час наступу росіян поблизу Приютного. Під час служби відповідав за логістику, евакуацію поранених і загиблих, доставку боєкомплектів та супровід підрозділів на позиції.
В ексклюзивному інтерв’ю Forpost Андрій Бистрик розповів, що думає про ухилянтів і сучасний рекрутинг, поділився вражаючими історіями зі служби, а також нагадав, за що борються сильні люди на фронті.
«Після Іловайська стало зрозуміло — це надовго»
— Пам’ятаєте момент, коли вперше зрозуміли: ця війна надовго?
—Це відчуття у мене було ще в 2014 році. Ще до того, як я був був мобілізований, коли операція здійснювалася тільки нашими Збройними силами на той момент і коли бойовиків вибивали, звільнювали Луганську, Донецьку область.
А потім, коли вже стався Іловайський котел, коли росіяни ввели війська, офіційно, так скажемо, тоді вже всі зрозуміли. Пам’ятаю, як сів в машину і поїхав за Курахове подивитися, яка обстановка у нас на лінії бойового зіткнення. І я приїхав, намагався знайти там військовий частину, для того, щоб доєднатися до неї, але не знайшов і поїхав далі, просто в бік Донецька, щоб зрозуміти, де у нас лінія бойового зіткнення та як виглядає фронт.
Я приїхав просто до місця, де стояла БМП, до капоніра (фортифікаційна споруда, призначена для ведення флангового або поздовжнього вогню у двох протилежних напрямках – прим. редакції), і там були розкидані багато гільз, лежали багато скриньок від снарядів. А навпроти мене приїхав, зі сторони Донецька, інший чоловік. І ми ходимо, роздивляємось. Я шукаю, де ж тут лінія фронту, він теж когось чекає. Ми почали розмовляти, і я його запитую: «А де ж лінія фронту? В який бік?» Він каже: «Так її нема».
Якщо, я кажу, я поїду прямо на Донецьк, я просто приїду в Донецьк? Він каже: «Так, просто приїдеш в Донецьк». І так саме і бойовики, якщо вони поїхали в сторону Курахового, вони просто приїхали би до Курахового, Покровська, Павлограду, і так далі.
І от все, мені стало зрозуміло, що нам дуже не вистачає особового складу, що це надовго, тому що у нас формувалися підрозділи, формувався 37-й батальйон територіальної оборони в Запоріжжі. Перед цим 23-й батальйон територіальної оборони. Але було видно, що все ж таки сил у нас недостатньо. Тому це для мене було одразу зрозуміло, що це надовго.
«Ми стояли як мішень»
– Ви на війні з 2014 року. Знаємо, що особисто займались евакуацією поранених і загиблих. Які історії неможливо забути навіть через роки?
– Свого часу я виконував обов’язки начальника логістики одного з батальйонів, якраз під час контрнаступу в 23-му році, потім у боях на Куп’янщині в 24-му році. Так, доводилось вивозити наших поранених, наших загиблих. Але найбільше, мабуть, закарбувався випадок, коли ми мали вивозити поранених на М-113 – це такий бронетранспортер. Механік-водій та я домовилися зустрітися о 8:00 вечора із головним сержантом нашого батальйону, який був саме на позиції, де загинув наш військовослужбовець. Полеглий побратим був дуже великий і через це його не могли евакуювати. Ну, плюс постійний обстріл і бойові дії.
Ну, от ми виїжджаємо і я кажу: «Все, ми виїхали, чекайте». Вони: «Так, так, плюс, добре».
А у М-113 є особливість – вона працює автоматичною коробкою передач і тільки на високих обертах. От коли ти в неї сів, ти нічого вже не чуєш. Вона реве, видає такий грохіт, що рації не чутно. В мене було завдання забрати одного загиблого і двох поранених.
І от ми приїхали на призначене місце. Поруч ведуться обстріли: грохоче вся гемка, розриваються міни. Нас вже чекають люди – заносять нашого полеглого військовослужбовця. Я запитую: «Це наш батальйон?» Вони кажуть: «Ми не знаємо».
Я гукаю: «Граніт, Граніт!» (це позивний нашого головного сержанта), бо потрібно ще поранених забрати.
І потім з’ясувалося, що вони вже підходили, він мене чує, а я його не чую. Він кричить мені: «Я тут, я тут, караул, на підході!».
Я через гуркіт нікого не чую, озираюсь: немає їх. А механік кричить: «Ну що ми тут стоїмо, як мішень? Нас зараз тут закінчать. Давай їхати!»
Навкруги нікого нема, по рації нічого не чутно. Кажу: «Добре, закриваємо, поїхали».
Ми закрилися, поїхали, через 300 метрів на іншій точці забрали ще двох поранених. І потім приїжджаємо до нашого стабпункту, вивантажуємо полеглого і поранених та дізнаємось що вони не з нашого 114-го Запорізького батальйону, а зі 111-го Бердянського.
Як з’ясувалось, поки ми їхали, щось помінялось. Побратима Граніта тоді евакуювали, але він дуже на мене розізлився. Звісно, я пояснював, що на той момент зробив все, що міг, не міг же я вийти і просто йти до лісу шукати їх, доки бронетранспортер з людьми стоїть як мішень?
Ось ця ситуація дуже закарбувалося. Але потім ми порозумілися.
– Вже спілкуєтесь з Гранітом?
– Так, вже через десь рік ми порозумілися, тому що коли ми були на Куп’янському напрямку, там вже ми разом виконували логістичні місії – привозили бійців на позиції і забирали їх звідти. Тоді він зрозумів що в той момент я ні в якому разі його не кинув. Так тоді склалися обставини – їх не було видно і чутно.
«А дід не падає»
– Другий випадок, який запам’ятався, це коли, знову ж таки, на контрнаступі, ми заводили наш бердянський батальйон на позиції для їх утримання. Звісно, що треба було зробити вигрузку. Навколо було все заміноване, але я знав дорогу до одного п’ятачка, на який можна було заїхати, розвернутися, вивантажитися і поїхати. І ми два рази так заїжджали. Спочатку один взвод заводимо, потім другий взвод заводимо.
Кожен раз, коли заїжджали, під кожною з машин вибухали протипіхотні міни, але не під ногами.
Потім я спеціально запитав заступника командира батальйону на позивний Шарапов. Запитую його: «Шарапов, як там? У вас всі цілі?»
Він каже: «Так, Бог милував. Жодного пораненого там, де було заміновано, там, де можна було ходити по мінам, от як Господь беріг».
Іншим разом, коли ми заїжджали, дивлюсь я під час розвантаження на військовослужбовця (а він вже поважного віку, ну, десь років 55, може 57). А він гранатомети, кулемети складає на дорогу, там, де зараз машина має виїхати. Я йому кричу: «Діду, забирай звідси, на ту сторону перенось. Куди ж ти кладеш, ми зараз будемо їхати!»
І в цей момент, от прямо за ним розривається міна!
Я дивлюся – а за ним стовп, землі і диму. Думаю: «Зараз він впаде». А дід не падає. Дід як розвантажував, так і продовжив, тільки почав перекладати, куди я сказав.
Тобто він не злякався, не побіг, не впав, а просто сказав: «А, добре».
Потім все вивантажили і він пішов далі в окоп. Там, де очікував весь його підрозділ.
Оце просто врізалось в пам’ять. Сильна історія. Сильні люди.
– Чи є місце гумору на війні? Можливо, з вами ставався якийсь кумедний випадок?
– Багато наших захисників вміють не падати духом, бути на позитиві і роблять серйозні речі з посмішкою, радіючи, що ти зміг щось зробити корисне.
На війні дуже багато складнощів, але звісно, трапляються моменти, коли хочеться посміхнутись. Ось, наприклад, під час контрнаступу йду я до посадки, до нашої точки евакуації, де у нас був такий міні-логістичний центр. Йду собі, переступаю через зруйновані окопи, всюди валяються колоди. І тут назустріч бачу – вивозять бійця, якого контузило. А у нього знайоме обличчя. Я впізнаю побратима, з яким служив ще вісім років тому!
І кажу йому: «О, Василь, от де б ми ще зустрілися?! Ні в кафе, ні в магазині, а на вузькій тропці в посадці!»
Ми обійнялись, пожартували і розійшлися.
Отаке запам’яталось, дуже приємний момент…
«Ореол романтизму розвіюють перші бої»
— Ви особисто бачите, як людина трансформується у війську. Як міняються військові, коли вперше заходять «на нуль»?
— Знаєте, яке є порівняння? «Ці очі не бачили війну, а ці очі вже побачили війну справжню». От оце таке порівняння. Людина стає дорослішою, хлопці мужніють, стають чоловіками. Є люди, які трохи романтизують службу і перші бої розвіюють ореол романтизму. Іноді вони лякаються, можуть кинути зброю, покинути своїх побратимів, втекти. Такі випадки теж були.
Але дуже приємно бачити тих людей, які стають більш дорослими, більш мужніми, більш жертовними. Людей, які розуміють, що своєю службою вони стримують навалу. Що за ними стоїть їхня родина, місто, країна.
Багато хто відшукує в собі духовне. Знаєте, є така приказка: «в окопах атеїстів немає». Це правда.
«Ухилянтів не цікавить безпека їхніх рідних»
— Що найважче пояснити цивільним людям про війну? Особливо тим, які зараз ховаються від ТЦК?
— Таким зовсім вже критичним ухилянтам дуже складно щось пояснити. У них немає мотивації, бо їх не цікавлять безпека їхніх рідних, вони не розуміють, що якщо сюди прийдуть якісь буряти або прийдуть якісь ДНРівці, то їх просто мобілізують і відправлять далі воювати, тільки вже або проти заходу України, або проти європейських країн. Якось так буде відбуватися, як зараз, що проти нас воюють і мешканці Запорізької області, і «ДНРівці», і «ЛНРівці».
Це ж є мешканці Запорізької області. Їх окупували і їх вже поставили «під ружжо». І от ті ухилянти, які роблять все, аби не стати до лав ЗСУ, вони або просто не здатні зрозуміти, що їх очікує, або вони настільки вже бояться, настільки їм все одно, що станеться з ними або з їхніми родинами, що вони тікають і ховаються, не виходять зі своїх квартир місяцями.
– Ми всі пам’ятаємо, черги біля військкоматів в 2022 році, черги на роздачу зброї в Запоріжжі біля цирку (в 2022 році (лютий-березень) біля Запорізького цирку видавали зброю всім охочим, хто бажав стати на захист міста у лавах Територіальної оборони. Це згодом пояснили як екстрене рішення для стримування наступу російських військ, — прим. редакції). І дехто з тих, хто був готовий з цією зброєю захищати країну, сьогодні ховається від ТЦК. Куди, на вашу думку, подівалася мотивація цих людей? Як їх стимулювати стати на захист країни?
– Були люди, які думали, що вони зараз прийдуть у військо, за два тижні, переможуть росіян і підуть додому. Це ті очікування, які в них були.
Вони були готові піти і перемогти за два тижні ворога, але з якихось причин – чи черга була, чи укомплектували вже підрозділ, і їм не вистачило місця. І вони пішли додому. А вже вдома, з новин, вони побачили, що є втрати, що є поранені, що війна за два тижні не завершується. Їм вже по телевізору розповідали, мовляв, сидіть вдома, скоро, ось за тиждень, все буде добре. А цього не сталось.
І коли вони побачили, що відбувається, страх переміг мотивацію. Може вона була занадто маленька. Або чи була вона взагалі, та мотивація, чи то були чисті емоції?
До речі, от я пам’ятаю, в перші дні повномасштабного вторгнення приходили люди, молоді, здорові хлопці – 10 чоловіків прийшли і запитують: «А як воно буде? Ми будемо біля під’їздів сидіти, це ж територіальна оборона? Біля під’їзду сидіти свою школу охороняти, чи ось в ярок за будинком ми заляжемо і будемо тут обороняти?».
Я їм розповідаю: «Це все вже було вісім років тому (в 22-му це було вісім років після 2014-го року). Так само нас зібрали в територіальну оборону, тільки через два місяці назвали нас «окремий мотопіхотний батальйон» і відправили на рубіж між Авдіївкою і Горлівкою. І там ми зайняли позиції. Так само може бути і зараз. Зараз всіх поставлять в стрій, дадуть зброю, визначать посадові обов’язки. А через місяць скажуть: «Треба поїхати на визначені рубежі». Будьте готові до того, що ви через місяць поїдете кудись, куди потрібно».
Так от з цього десятка людей десь шість, кажуть: «Не знаємо, ми на це поки не готові». А четверо кажуть: «Все, я готовий, я все зрозумів, куди йти записуватися?»…
«Війна зараз вона вже не така, як була раніше»
– Одна з популярних тез в суспільстві – що зараз в медіа війну «романтизують». Особливій критиці піддаються рекрутингові кампанії. Як ставитесь до цього? Як, на вашу думку, варто заохочувати українців долучатись до війська?
– Звісно, що до війська краще запрошувати через рекрутинг. І так, трошки романтизації завжди є, бо романтизм – це емоція, а людина рішення, зазвичай, приймає саме на емоціях. Але окрім цього романтизму – наприклад, показувати людині, що її можуть нагородити, є багато серйозної роботи для справжніх чоловіків, яку треба виконувати.
В підрозділах рекрутингу вже працюють не просто якісь випадкові люди, а люди, які пройшли серйозні бойові дії. Серйозні, дуже серйозні. От, наприклад, в нашій бригаді в підрозділі рекрутингу працюють бійці, які можуть багато чого розповісти. Але все це, звісно, не вивалюють на людину в перший день. Бо у кожного свій бойовий досвід.
Війна змінюється, і зараз вона вже не така, як була раніше. Наша армія стає сильнішою, як би там не було, але вона стає сильнішою. І ми це бачимо, ми це відчуваємо.
Тому, повертаючись до рекрутингу, є різні підходи. Не завжди доводиться працювати виключно з ухилянтами. Були люди, які просто жили, працювали, а потім відчули, що прийшов їх час стати до зброї. Вони не пішли в перших чергах, але коли прийшла повістка, вони не ховались а прийняли, що настала їхня черга боронити країну. Є і такі люди. І багато з них показують себе з просто з чудового боку, відмінно воюють.
Тому у рекрутингу це вже напрацьований напрямок, є стратегія. Вони знають, що розказати, вони знають, чого бояться, кандидати на військову службу, і до кожного намагаються знайти індивідуальний підхід.
– Чим відрізняються новобранці в війську в 2014 році і в 2026 році?
– Зараз у молоді є реальний приклад. Я бачу нове покоління, яке підростає на патріотичному вихованні, особливо, якщо у них є рідні, друзі, які їм кажуть, що треба бути сильним в цей час. У наш час складних випробувань.
Молодь все ж таки виховується на часах АТО, ООС, коли вони вже бачили в інформпросторі, що хтось захищає Україну, вона виховується на українських піснях, на всьому українському.
Ті, хто були на службі до цього, в період АТО, вони допомогли пройти через найскладніші часи, от переступити через прірву. Завдяки їм у майбутніх українських поколінь є дорога вгору. Так, вона також складна, але вона вже без цієї прірви. І тепер по цій дорозі вгору вже молодь може взяти цей тягар, вести за собою суспільство і від того ставати сильнішою.
«Ми могли прорватися до Мелітополя»
– Ваша бригада воює на Запорізькому напрямку. Яка ситуація на фронті зараз?
– Ситуація зараз складна, проте бригада робить все можливе, щоб виконувати поставлені перед нами завдання. Для нас було би дуже чудово, якби ми могли щось протиставити тим же російським «Молніям», які розносять все навкруги лінії бойового зіткнення.
Поки нема визначного руху в жоден з боків, але наші воїни, наші підрозділи стримують ворога. Виконують поставлені завдання.
– Чи є у вас прогнози або власне бачення щодо закінчення війни? Як це має статись і як в цьому випадку виглядатиме Запорізька область?
– Бачення і очікування змінювались протягом перебігу війни. Наприклад, в 2023 році, коли ми починали контрнаступ разом з 23-ю бригадою в районі Приютного, ми очікували, що до осені ми вже будемо на березі Азовського моря. От ми очікували так. І потім дуже сильно були незадоволені, коли наш контрнаступ зупинився за 10 кілометрів.
Тому що ми пройшли лінію, яка була у них обороною, ми її пройшли, а далі треба було ще свіжі нові резерви.
Але ми очікували, що вже через декілька місяців будемо на березі Азовського моря: Бердянськ, Приморськ… Мелітопольський наш батальйон очікував, що він буде вже в Мелітополі. Ми не дійшли туди…
Тому зараз важко сказати, які є очікування. Я вірю, що колись ми звільнимо всю Україну. Але ставити терміни я не хочу, щоб не розчаровуватися.
Просто кожен має виконувати свою роботу. Кожен з нас – це маленький гвинтик великої машини. Я намагаюся на своїй роботі виконувати максимально ефективно свої посадові обов’язки. І так має робити кожен. Тоді ми зробимо максимально все можливе для того, щоб звільнити Україну.
«Найкращі люди України, вони або у війську, або роблять все для війська»
— Що порадите запоріжцям, які живуть в прифронтовому місті та мешканцям області, які залишились без домівки? Як пережити ці складні часи?
— Бажаю, щоб не забували, що найкращі люди України, вони або у війську, або роблять все для війська.
Триває гібридна війна, у якої є і інформаційна складова, і соцмережі, і бої на лінії бойового зіткнення. Тому люди не повинні забувати, що треба надавати допомогу один одному, ветеранам, що треба слідкувати за відношенням суспільства до захисників, які повертаються. Адже це формує ставлення молоді, яка підростає до того, що буде, в разі, якщо їм доведеться служити – як будуть до них ставитися після повернення.
Тобто, якщо до ветеранів адекватне, поважне ставлення, то і молодь подивиться і скаже: «Ох, ну наче все добре. Чому б і мені не піти служити? Тому що мене будуть поважати, на мене будуть звертати увагу, а не зневажати».
Тому я бажаю, щоб молодь, ті, хто можуть йти на контракт, хто здорові, хто здатний захищати свою країну, щоб вони долучалися до сил оборони, до підрозділів, до нашої бригади, тому що у нас Запорізька бригада територіальної оборони. Всі райони представлені в нашій бригаді, як і місто Запоріжжя.
Хто з якихось причин працює в економіці чи на інших важливих посадах – хай працюють. Економіка теж має працювати.
Але ми не повинні забувати, що війна триває, і кожен має бути корисним для країни.
– Якою ви хочете бачити Україну після війни?
– Я хочу бачити Україну квітучою, цивілізованою, частиною європейського світу. Без «русского мира». Ми маємо чудову країну й повинні навчитися правильно нею управляти.
Командування 260 бригади ТрО “Хортиця”запрошує мешканців Запоріжжя та області долучитися до складу «Хортиці», щоб разом захищати рідний край від російської навали.
Рекрутинг 260 бригади ТрО “Хортиця”: 068 805 25 46
Сайт рекрутингу: https://share.google/r9rL1XikIK9q59lQ3Соцмережі бригади:
Facebook: https://www.facebook.com/110tro?locale=uk_UA
YouTube: www.youtube.com/@Запорізька260бригадаТрОХортиця
В’ячеслав Твердохліб, Аліса Сисоєва