Це не просто картини чи інсталяції – це пульсуюче серце України, де біль втрати переплітається з мріями про світ, де війна – лише сторінка з антиутопічного роману.
Поруч зі світлинами моря та свічками на кольоровій тканині вишито «Море вічне, душа первозданна…».
Поруч з вишитою тканиною — об’єкти з артефактами з особистих колекцій мисткинь Діани Берг та Єви Алвор: череп дельфіна з острова Бірючий та пісок з берегів двох морів.
«Море, що втратили через окупацію, було нашим символом безтурботного літнього життя часу разом з близькими і друзями, теплим спогадом про минуле, яке уже ніколи не повернеться…», — зазначено в нотації.
На полотні-переході, створеному Сергієм Захаровим з Донецька, оживає парадокс метамодерну: це коливання між іронією та щирістю, руйнуванням і творінням. Образ медузи Горгони тут постає не як втілення жаху, а як медіатор постапокаліптичної утопії. Істоти, що гортають простір навколо фігури, функціонують як реліквіти океанічної пам’яті планети.
Поруч — на дошці — вирізки з квітів із журналів та книг з обличчями людей. Це історія авторки, яка розповідає, як у 2022 році їй довелось бути свідком вимушеного переселення її бабусь по папиній лінії з Краматорська у Львів. Сама авторка Дар’я Молокоєдова згадує: «Бабусі з Нью-Йорку обжились у селі під Переяславом. Я інколи приїжджаю до них у гості. У дитинстві мене не відправляють у село на літо, тож зараз це вперше. Уже через рік бабусі ВПО розкопали всю землю у дворі, посадили овочі та виростили шикарний квітковий сад. В останній приїзд моя бабуся показувала свій фотоальбом: там були всі її батьки, її брати та сестри, і її чоловік та дитина, її друзі, а на аркушах красувалися вирізки квітів з різних листівок, журналів і книг. Приклеєні квіти в альбомі створювали сад навколо живих та мертвих родичів. І я подумала: все добре, бо ми пам’ятаємо, ростем, укорінюємося наново, продовжуємо жити та створювати сади навіть там, де ми тимчасово, навіть якщо «тимчасово» — назавжди».
Інсталяція «Видих» поєднує зображення маріупольської каруселі з крихкими паперовими вітрячками, встановленими на поверхні. Ці вітрячки створені зі світлин спогадів, надісланих учасниками open-колу, і перетворюють індивідуальну пам’ять на колективний рух. Авторства — Олександра Клод з Донецька.
«Ця інсталяція — запрошення оживити пам’ять власним диханням. Біля інсталяції — соломинки. Та нагадування про те, що видих має бути трохи довшим, ніж вдих».
Інсталяція без назви. Це скляна шкатулка. Ще у 2021 році, коли авторка жила в Харкові та була студенткою, вона часто прогулювалася Сумською вулицею, де можна було зустріти загадкового дідуся з шарманкою.
«Він був у компанії білого кролика, а часом і на самоті, але ці таємниці та казкові звуки зі шкатулки відносили кудись далеко. Ця шкатулка, нагадує мелодію та уламки скла, стає для мене скарбницею ностальгії»…
Проєкт, ініційований Платформою ТЮ! у співпраці з ГО «ВИВЕЗЕМО!» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», зібрав голоси понад 30 переселенців, які залишили позаду подвір’я, моря, парки й вулиці, що тепер — недосяжні тіні.
Ця виставка — не холодний каталог втрат. Вона — живий організм, де кожна робота пульсує емоціями. Серце проєкту — історії переселенців. Одна з них, анонімна, але болісно знайома для тисяч: спогади про маріупольське подвір’я, де колись цвіли троянди, а тепер — лише руїни під російським чоботом.
«Жителям цих книжок залишатиметься лише мріяти про утопію», — розмірковують організатори, перетворюючи ці розповіді на спільний художній простір, де біль стає мостом до зцілення. Проєкт фокусується на маріупольцях, донеччанах та запоріжжянах, об’єднуючи ВПО з різних куточків сходу України. Тут немає місця для пасивного співчуття — лише для активної уяви: «А що, якби наші вулиці зацвіли знову? А що, якби моря шепотіли свободу, а не сирени?».
Виставка триває до 15 листопада, вхід вільний для всіх охочих.
Славко Твердохліб, фото автора
Читайте також: Росіяни завдали 2 удари ФАБ по Запоріжжю: зруйновано будинки
Більше новин у Телеграм: https://t.me/forpost_zp