Ще у 2018 році Олексій зробив важливий вибір у власному житті та вступив до лав Національної гвардії України. Зараз йому 26, він професійний військовий, командир відділення 23 окремої бригади охорони громадського порядку “Хортиця” Південного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України з досвідом тяжких боїв на ЗАЕС та штурмових і оборонних дій на Запорізькому напрямку.
Свій шлях військового Олексій розпочав зі строкової служби в Почесній варті Першої Президентської бригади НГУ. Про той час у нього залишилися яскраві та незабутні спогади:
“Я особисто бачив всіх очільників нашої держави та іноземних високопоставлених гостей. Було дуже цікаво, але й тяжко, бо по 7-8 годин кожного дня була підготовка. Але воно того варте, бо навіть коли ти йдеш парадом в Києві по Хрещатику, цей результат та емоції – вони незабутні. Відчуваєш міць та силу нашої країни та її народу”.
По закінченню строкової служби Олексій підписав контракт та перевівся у військову частину ближче до дому. Служив на Запорізькій атомній електростанції у взводі швидкого реагування гранатометником, де з початком широкомасштабного вторгнення російських військ на територію України, один із перших зустрів ворога.
“24 лютого я в мережу інтернет не заходив, мені телефонують побратими та кажуть: Ти бачив новини? Війна розпочалася! Я спокійно допив каву, зібрався з думками та пішов зустрічати ворога”, – з посмішкою пригадує, і розповідає, що тоді у нацгвардійців було одне з найважливіших завдань – зупинити колону окупантів. Розподілившись по тактиці малих груп, десь по 10-15 осіб вони зайняли оборону на підході до ЗАЕС. Фактично сама оборона розпочалася з мого пострілу з гранатомету РПГ, після якого танк окупантів спалахнув. Потім ми зайняли позиції на самій станції. Наші снайпера працювали по ворогу з енергоблоків, висоток та будівель. Я також зайняв позицію на висотці біля першого енергоблоку і звідти вів вогонь”, – розповідає Олексій.
Говорить, що вони з побратимами прекрасно усвідомлювали, що ворожої сили значно більше, і шансів у них мало, але все одно, жоден з них не відступив.
“Тоді був адреналін, не було ніякого страху. Ми знали, що в перший день вони зайшли до нас і пішли в сторону Василівки. Відступати нам було нікуди, бо позаду водосховище, а зліва та зправа війська рф. Було зрозуміло, що їх більше, і шансів у нас мало, та ми прийняли бій. Я вважаю, що наше завдання тоді було виконане на всі 100 відсотків”, – зауважив військовий.
Хоча наші хлопці стояли мов скелі, від пострілу з ворожого залізяччя Олексій вберегтися не зміг:
“Танк вистрілив, і влучив неподалік від того місця де я був. Мене контузило, я прям відчув, як полопалися барабанні перетинки”.
Вже тоді було зрозуміло, що діє ворог безрозсудно. Пострілами з танку росіяни пошкодили перший блок водопостачання та залишили його без охолодження:
“Там просто обірвало трубу. Була загроза ядерного вибуху. Якби це сталося, тоді б переможців точно не було”.
Оборона Запорізької атомної електростанції була тільки початком великих боїв за нашу Українську землю. Після цих подій Олексій продовжив боронити Запорізький напрямок. Як командир відділення, разом зі своїм підрозділом брав участь в штурмових та оборонних діях, де їм вдалося знищити велику кількість окупантів.
“Найважче було добратися на нульову позицію, особливо по пустирях. Вони по нас з турів стріляли, кулеметів. 2 кілометри ми йшли близько шести годин. Кожен ніс на собі близько 50 кг – це й амуніція, боєкомплект та сама зброя. Тільки дійшли і одразу наша група пішла на штурм”, – розповідає Олексій.
Зауважує, що на передньому краю відпочивати ніколи, бо потрібно завжди пильнувати ворога. Навіть за декілька годин ситуація може різко змінюватися кілька разів: з наступу в оборону, з оборони в наступ.
Про бойові дії говорить:
“Були поранені, але 200 Слава Богу не було. Між нами та ворогом відстань метрів триста. Постійно, як гойдалки – то ми їх, то вони нас, тому хтось із хлопців пильнує, хтось відпочиває. Дуже тяжко це дрони, які залітають прямо в окопи. Насправді сучасна війна – це війна технологій та артилерії”.
Гвардієць зазначає, що в першу чергу, він як командир, думає про збереження життя своїх підлеглих:
“Різні ситуації бувають. Наприклад, було на бойових позиціях після прильотів запанікував боєць. Одна людина починає панікувати й починає впливати таким настроєм на оточення. Його тоді вдалося заспокоїти, та паніка це саме страшне, що може бути на передовій, бо тоді людина не відповідає за свої дії, а це може призвести до втрат”.
Наразі після виконання бойових завдань на передовій, Олексій боронить небо над Запоріжжям. Працюючи у складі мобільної вогневої групи йому неодноразово вдавалося збити ворожі безпілотники:
“Останній шахід, взагалі було збивати не важко, бо у нас були й ліхтарі, якими ми його ловили, ще й ніч була місячною, тому його було добре видно. Я його приземлив автоматною чергою. Коли безпілотник йде вже на зниження та удар, тоді вже важко збити, бо до цього він ще й пришвидшується”.
Гвардієць говорить, що зараз в стрій починають повертатися побратими, які були поранені. Далі злагодження та знову виїзди на передову:
“Я ненавиджу цих окупантів, ні краплі жалості. За те, що вони роблять, їх потрібно знищувати й все. Ніяких переговорів, ніякого заморожування конфлікту не може бути. Бо вони відпочинуть, заспокояться і знову підуть далі. Нам потрібно триматися та тримати оборону, готувати резерви для штурмових дій, бо ми будемо їх бити до останнього. Ті військові, які у цій війні втратили своїх друзів, вони не зупиняться, просто не зупиняться”.
Мрії нацгвардійця схожі з тисячами українців. Олексій прагне вигнати окупантів з нашої землі та з сім’єю жити мирним життям й бачити, як росте його дитина:
“Хочеться нормального спокійного життя. Насправді, таким як раніше воно вже ніколи не буде, але хочеться просто жити та працювати. За кордон я не планую виїжджати, хочу жити у своїй країні. Після Перемоги планую далі продовжувати кар’єру військового”.
У мирні та воєнні часи залишаємося разом, бо лише так ми є сильнішими. Долучайтеся до телеграм каналу Форпост медіа.
Усі ми тут — https://t.me/forpost_zp
