Сьогодні рівно рік як загинув Дмитро Величар Бабіч захищаючи український Маріуполь в лавах полку “Азов”. Йому був лише 41 рік.
15 квітня 2022 року на околицях Маріуполя країна втратила багато героїв, серед них був хлопець із Запоріжжя Дмитро. Мешканці міста знали Величара як рідновіра, активіста, мужнього воїна та палкого патріота України. Але навіть ті, хто знає чоловіка дуже давно міг не знати його справжнього імені, для всіх він — Величар — чесний, щирий, відповідальний.
“Величар мав багато гарних рис, але одну особливу, — на нього завжди можна було покластися. Якщо він сказав, що зробить, то це було на 100% виконано. Сам брався виконувати підготовчу роботу до народних свят, богославень на Хортиці. Приходимо на святилище, а вогнище вже зібране, бо Величар прийшов раніше за всіх”, — розповідає волхв рідновірів та наставник Дмитра Світовит Пашник.
Усе своє життя Величар проживав у Запоріжжі. У звичайному житті займався фізичною підготовкою, відвідував патріотичні табори, згуртував навколо себе запорізьку молодь, проводивши з ними військові тренування на острові Хортиця. Очолював у місті ВГО «Патріот України». Чоловік володів дуже гострим розумом та завжди аналізував максимально глибоко. Хоч говорив він, як правило, не багато зате в будь-якій темі був обізнаним, — розповідають знайомі хлопця.
“У чотири роки він пішов до дитячого садка, не плакав і не просився, але всім своїм виглядом показував, що йому не подобається. Вихователька якось мені сказала: «з нього щось буде, всі діти гасають дільницею, а він сидить біля мене і розповідає та розповідає», — ділиться мати Величара Наталія.
Ще з дитинства Дмитро любив читати та навіть на фронті займався улюбленним ділом.
“У дитинстві Дмитро практично не мав друзів, був заглибленим у читання та навчання. Якщо інших батьки змушують читати, то у нас було навпаки, — я забороняла читати дуже рано та пізно ввечері. Книги в нашому домі були по всій квартирі. Якось на свято ввечері після роботи подарувала Дмитрикові книгу «Робінзон Крузо», наступного дня приходжу і питаю, чи сподобалася, а він каже — вже все прочитав. Запитала по сюжету, бачу справді прочитано. Зателефонувала своєму батькові (він викладач), кажу — чи справді дитина може так швидко прочитати, адже Діма тоді навчався лише у п’ятому класі. Батько відповів, — так, це швидкочитання”.
У дорослому віці Величар брав активну участь в Революції Гідності, а у 2014 році, в складі “Патріоту України” пішов добровольцем на війну та вступив до лав “Азову”. Там, як технічний фахівець відповідав за зв’язок.
“Він вкрай рідко брав військову відпустку, а коли приїздив, то обов’язково відвідував всі українські заходи, які були в місті, він їх дуже любив. Якщо планувалося рідновірське свято, то Величар був серед організаторів”, — згадує волхв рідновірів Світовит Пашник.
З 2014 року Дмитро вже не повертався до цивільного життя, вважаючи захист країни своєю місією. Повномасштабний наступ росіян Дмитро зустрів у Маріуполі.
“Це абсолютно військова людина, яка була відданою своїй справі. Не уявляв себе в цивільному житті, а тому жив заради перемоги. Дмитро відмовлявся ходити у відпустки й майже не мав цивільного одягу. Коли їхав у відпустку, то був у військовій формі та повертався у ній. Він рідко відкривався, ніколи не скаржився та нічого не боявся”, — згадує Величара його командир Мольфар.
За словами друзів — до війни з Росією Величар готувався з 2005 року, тренувався сам та тренував інших. Застосовував для цього козацькі практики й захоплювався характерництвом. Дмитро був переконаний, — тілом можна навчити керувати й змусити його не відчувати болю. Якось на рідновірському святі він босоніж пройшовся по розбитому склі й не пошкодив ноги.
Останні дні свого життя провів на “Азовсталі” відповідавши за зв’язок. Український металургійний комбінат “Азовсталь” був осередком спротиву української армії у відповідь на російську збройну агресію проти України.
“Коли почалось повномасштабне вторгнення московитів ми з Дмитром листувалися через телефон. Знаю, що останні дні Величар провів на Азовсталі. Інтернет-зв’язок у нього був, а коли він перестав виходити на зв’язок, то спільні знайомі повідомили про загибель. Я не хотів вірити, навіть написав йому повідомлення в надії, що відповість й наші знайомі помилилися. Те повідомлення досі без відповіді”, — розповідає волхв рідновірів та наставник Дмитра Світовит Пашник.
Загинув Величар 15 квітня в Маріуполі на командному пункті “Азову” від авіабомби, тоді загинуло 13 осіб.
“Для мене було важливо дізнатися, як загинув наш Дмитро. Його побратими розповіли, що це було пряме влучання авіабомби. Коли загиблих вивезли з Азовсталі й обміняли тіла, їх фотографували в морзі. Потім ці фото показали родичам для опізнання. Я подивилася й впізнала форму носа та ніздрів. Але все ж таки була надія, що це якийсь зліпок, фотошоп або якась конспірація і в морзі не мій син. Такі фантазії
тішили. Але це сталося. ДНК збіглося.”- мати Дмитра.
Прощання з Воїном відбулося 1 вересня у Київському крематорії. Духовний обряд поховання проходив у Запоріжжі на острові Хортиця, з яким Дмитро пов’язував своє життя.
“Поховали Дмитра на закритому цвинтарі просто біля Січі. Пам’ятник дивиться прямо у бік святилища, яке для нього мало особливе значення. Для пам’ятника в майстерні вибирала шрифт із його візиток, також є меч і на горизонтальній стороні обереги. Складно було вибрати напис, хотіла вибрати щось із його висловлювань, але якось випадково чи спеціально, чи навіть як зверху наткнулася на рядки Василя Симоненка «Живе той, хто виборює життя для інших» і ми на цьому записі зупинилися”- додала мати Дмитра.
До останнього подиху Величар жив як Воїн присвятивши своє життя боротьбі за вільну Україну.
У річницю повномасштабного вторгнення посмертно був нагороджений орденом “За мужність” та медаллю “За військову службу Україні”.
Вічна пам’ять і слава герою!
автор — Анастасія Заводюк
