Володимир Костенко, мешканець Запоріжжя та батько чотирьох дітей, вирішив вступити до лав Держприкордонслужби у березні 2014 року після того, як російські загарбники перетнули кордон України. За дев’ять років на службі, Володимир став свідком подій, які назавжди залишаться в історії.
Про це повідомляє пресслужба порталу МВС.
Участь у боях на Новоазовському напрямку та стримування ворога на підступах до Маріуполя стали лише частиною важливого досвіду Володимира. Його служба розпочалася з військовослужбовцями 1 прикордонного загону. Разом із побратимами він зустрів повномасштабне вторгнення.
24 лютого 2022 року, знаходячись на посту технічного спостереження за акваторією Азовського моря в селищі Сопіне, що біля н.п. Широкине, Володимир та його товариші зіткнулися з атакою російських танків. Після наказу зайняти оборону, вони були евакуйовані «азовцями» у Дніпро, де перегрупувалися та повернулися назад до Маріуполя. Місто було оточено. Далі був «Азовмаш». Там прикордонників «розбили» на частини для оборони міста та передали в підпорядкування «азовцям».
«Наша задача була корегувати вогонь по Старому Криму. Він на той момент уже був захоплений. Так тривало до 17 березня, потім росіяни прорвали оборону міста і почалися вуличні бої. Ми обороняли Кіровський район. У місті була надскладна обстановка», – згадує Володимир.
Часто бої відбувалися в багатоповерхівках. Військовим доводилося виламувати двері квартир, щоб зайняти оборону. Проте в цей час у місті залишалося багато цивільних, що ускладнювало оборону. Володимир розповідає, як він та його побратими стукали у двері квартир, закликали людей спускатися в підвал. Але їхні застереження часто ігнорували. Це призводило до того, що мешканці потрапляли під обстріли.
Проблеми виникали і з лікарнями. Окупанти захоплювали їх, брали медиків в заручники, щоб вони надавали допомогу пораненим російським військовим. Володимир згадує, що місто було постійно під вогнем. З багатоповерхівок лунали крики про допомогу, люди гинули від снарядів у своїх будинках, а військові не могли нічого зробити через обстріли, які перешкоджали дістатися до потерпілих.
Сили противника зростали щодня, і врешті-решт військовим довелося відступити. Під постійним шквальним вогнем прикордонники дісталися до заводу Ілліча. Там вони тримали оборону два тижні. Найбільша проблема полягала у нестачі води та їжі. Вони топили сніг, пили технічну воду та готувалися до прориву.
Протягом цього часу Володимира не покидала думка про його родину, яка опинилася у місті Пологи і потрапила під окупацію ще 28 лютого. Останній раз він спілкувався з сім’єю по телефону 3 березня. Тоді його дружина повідомила, що їх обстрілюють, немає жодних комунікацій, вимкнено світло, і зв’язок незабаром перервався через відключені мобільні мережі російськими військовими.
Згодом на заводі йому вдалося зв’язатися зі своєю сім’єю. На той момент вони вже евакуювалися на підконтрольну Україні частину Запорізьку область. Це підтримало моральний дух військового.
У травні військові з заводу «Ілліч» спробували прорватися. Але невдало. Завод був оточений силами ворога в три кільця, а їх чисельність складала близько 16 тисяч осіб. Оборонці Маріуполя постійно були під обстрілами артилерії та авіації. Щоденно, за словами Володимира, на військових кидали авіабомби. Коли шансів на прорив не залишилося, військовим довелося здаватися у полон для збереження життя.
«Ми вийшли з заводу 12 квітня. У руки до бойовиків ДНР морської піхоти. Вони забрали у нас все особисте, посадили в автобус і відвезли до Сартани, а через три дні — до Оленівки. Там нас катували, били. Води і їжі не було. Нас тримали в бараці для 120 людей, але нас було понад 800», – розповідає Володимир.
Після цього він був перевезений до таганрогу, потім до рязані, мордовії. Володимир пам’ятає, як у кожному новому місці вони отримували побоїща. Підйом починався о 6:00 і полонені стояли до 23:00, навіть не мали можливості сісти. Щодня їх змушували співати гімн рф, а з радіо лунала російська пропаганда та негативні новини про Україну. Іноді українських військових били до втрати свідомості за те, що вони відмовилися привітати конвоїрів 23 лютого (День захисника вітчизни в рф).
У полоні Володимир провів 1 рік. За ніч до обміну йому наснилося наступне:
«Мені снилося, що нас разом з іншими військовими «пакують» у вантажівку. Одна була вже повна і приїхала друга. Я з кількома хлопцями переліз у порожню. Коли я запитав, куди вона їде – мені сказали: «ДОДОМУ». Ці обличчя я побачив в камері перед обміном, а потім знову на рідній українській землі. Я був в шоці, досі не можу зрозуміти, як це сталося», – розповідає Володимир.
При поверненні на територію України прикордоннику дали одяг, але його берці залишили у конвоїрів. Під час перевезення до місця обміну натягли мішки на голову. Однак за кілька хвилин до виходу з автобуса до них підійшов чоловік і сказав українською мовою: «Хлопці, виходьте, все скінчилося! Ви вдома!».
«Відчуття, коли я почув українську мову, важко передати. Це був момент абсолютного щастя. Під час переходу в пункті пропуску ми побачили українських військових, які були в російському полоні: всі чисто одягнені, годовані, і ми – худі, побиті, як сама смерть. Я пам’ятаю, як мені дали яблуко, пам’ятаю його смак і запах. Це був запах волі».
Чоловіку дали поспілкуватися з 5-річною донечкою телефоном. Почувши голос дитини він заплакав.
Військовому не вдалося одразу зустрітися з рідними, оскільки після полону він схуд на 24 кілограми, мав численні травми і потребував реабілітації. Тільки після санаторію вдалося побути разом з родиною.
Зараз Володимир служить разом зі своїми товаришами знову, мріючи про мир та власний будинок у тихому місці. Він впевнений, що після війни не покине службу, але мріє про пенсію, коли виростить свій виноградник та стане виноробом.
У мирні та воєнні часи залишаємося разом, бо лише так ми є сильнішими. Долучайтеся до телеграм каналу Форпост медіа.
Усі ми тут — https://t.me/forpost_zp
