Біографія 56-річного тернополянина Тараса Михальчука з позивним «Іспанець» точно не вписується в стандартні рамки бійця Збройних сил України. Народився в російському місті Мурманськ. У п’ять років, слідом за батьком-військовим, який служив на атомній підводній субмарині, переїхав в Україну. Тут пішов у російську школу в Тернополі. Потім служив у 22 бригаді спецпризначення ГРУ (яка під час російсько-української війни стала його противником на напрямку Роботиного). 18-річним поїхав воювати в Афганістан, а пізніше – у Придністров’я та Нагірний Карабах. 2005 року, звільнившись зі служби вже українським офіцером, перебрався до Європи. Останні 18 років свого життя прожив і пропрацював в Іспанії, ставши її резидентом.
У лютому 2022 року Тарас Михальчук кинув роботу інженером у теплій країні, попрощався з дружиною та двома доньками й поїхав воювати за Україну, яку, як сам каже, дуже любить.
Повномасштабне російське вторгнення стало для нього четвертою війною. Першою – з дронами.
Під час повномасштабного вторгнення Тарас потрапив у 65 окрему механізовану бригаду, яка з серпня 2022 року працює в Запорізькій області. Свою бригаду Тарас з любов’ю називає «тєрпілами» – тобто піхотою, яка закріплюється на відбитих штурмовиками позиціях і ціною свого здоров’я та життя їх утримує.
До літа 2023-го 65-а переважно стояла в обороні, у червні того року – пішла в наступ на Роботине.
На час наступу Тарас був заступником командира одного з батальйонів, а згодом, після поранення комбата, став тимчасово виконувати його обов’язки. Влітку 2023 отримав орден Богдана Хмельницького 2-го ступеня з рук президента України.
Після звільнення Роботиного 65 бригада в надскладних умовах залишилася тримати там оборону. В лютому 2024 року під час виконання бойового завдання Тарас отримав уламкове поранення, після якого йому вирізали жовчний міхур.
УП записала розмову з Тарасом «Іспанцем» Михальчуком на тлі новин про погіршення обстановки на Роботиному. І його спостереження та оцінки видалися вкрай невтішними.
Перериваючись на управлінську роботу під час відбиття штурмів, Тарас описав, яким він бачив початок багатостраждального наступу на Роботине в червні 2023-го. Розповів, як під час того наступу «перетнувся» зі своєю російською 22-ою бригадою. І поділився, як нині ставиться до своєї участі у вторгненні СРСР до Афганістану.
– 15 травня Міноборони Росії заявило про захоплення Роботиного, яке стало одним із символів нашого наступу влітку 2023-го. Що там зараз відбувається?
– Не буду казати, з якої сторони в мене зараз Роботине, але воно тут поряд є. Хоча… населеного пункту як такого немає, він щез: це просто пряма ділянка – на ній можна поле орати. Ми оборону тримаємо в окопах, будинків як таких уже немає. А колись тут школа була, до ста хатів, церкви не було, вона в Новопокровці (10 км на північний схід від Роботиного – УП), де зараз ворог. Таке маленьке село.
Роботине не захоплене, воно в «сірій зоні», там і наші сили є, і їхні.
– Коли Роботине перейшло в статус «сірої зони»? Ще кілька місяців тому, та навіть місяць тому його контролювали Сили оборони.
– Роботине перейшло в статус «сірої зони» 13-17.
– Внаслідок чого це сталося?
– По-перше, ви ж знаєте, що в нас снарядний голод, а для активних наступальних або оборонних дій потрібна артилерія. Якщо немає артилерії, то чим ми обороняємося? Живою силою, людьми. Все впирається у відсутність сил і засобів.
Плюс оця клоунада по телевізору – «за два тижні в Криму будемо», пропаганда ухилянства. Знаєте, ніби хтось то навмисне робить, щоб люди не йшли боронити Україну, а десь собі в глибокому тилу одяглися у вишиванку і казали «я – українець» під 100 грам. Аж серце кров’ю обливається. У нас через це немає поповнення, а люди отримують поранення, видихаються, їм просто важко, вони по два роки вже воюють. Якось так.
Я, попри свій вік, тримаюся, це в мене четверта війна. А по людях – бачу, що вони виснажені.
– Коли ви почали відчувати гострий брак снарядів і людей?
– Я вам скажу так: ми вже два роки на фронті, і брак снарядів був постійним. Якщо ми вистрілювали 10 снарядів, то ворог – 100, 150, 200. Хоча зараз у них теж не густо, але ви розумієте, що в нас картинка не краща.
– Маєте в батальйоні 120-ий міномет? Скільки мін у день можете дозволити собі вистрілити?
– Залежить від дня. Зараз ситуація стала чуть-чуть краща, то буває і десять на один міномет, і 20. Але, на противагу москалям, не можу я собі 100 снарядів у день на один міномет дозволити. От сьогодні нас штурмували – кожен день ідуть штурми – ми вистрелили 15. Отаке.
82-ий міномет, наприклад, це взагалі ні про що. Ним стріляти хіба по великому скупченню піхоти, але він неточний. Щоб стріляти по скупченню піхоти, треба одразу кілька мінометів – три, чотири, п’ять. А от 120-ий – кращий, точніший і ефективніший.
Ми використовуємо боєприпаси і європейські, і американські – усе, що привозять. Зараз нам дуже допомагають FPV, вони ефективні. Я от з’їздив у відпустку, привіз із собою 20 FPV. Виходить як: вони нас б’ють FPV-дронами – і ми їх знищуємо FPV-дронами.
– Наприкінці зими ми записували ваших побратимів. Вони розповідали, що в процесі українського наступу на Роботине велику роль відіграло захоплення висоти з назвою «Ікси»?
– Так, саме наша бригада її взяла, з неї і розпочався контрнаступ на Запоріжжі. Але ця висота не була стратегічно важливою. Чому? Бо вона панівна, на виду. Уявіть, що ви дивитеся на лису гору, а на ній стоїть замок – оце «Ікси». Щоб розвинути наступ після захоплення замку, вам треба спуститися в балку і почати штурмувати наступну висоту. Краще її було обійти з флангів.
Вас на цій висоті ворог бачить, як на долоні. Яка її стратегічна значимість?
– А оглядовість?
– Ви бачите, але ж і вас бачать. Ви починаєте наступ, висуваєте піхоту, це все бачить дрон – вас починає накривати артилерією. І все – ваша піхота просто розбігається. Якби ми не лізли на «Ікси», а пішли отак, як наш батальйон, з флангу, то ми б відрізали ворога, і ворог сам би ті позиції покинув.
Я не бачив стратегічної важливості тих «Іксів».
– Скільки ви штурмували «Ікси»?
– Ми почали в червні, а закінчили в серпні, це якщо брати до уваги активну фазу наступу. Потім потроху рухалися по правому флангу Роботиного, до Копанів. Але вже у хвості штурмових підрозділів, бо в нас уже особового складу не було – загиблі, поранені.
Також багато почали відмовлятися йти на штурми, бо не хотіли йти на міни. І так як у нас корумпована система, то ще й списуватися. Приходить до мене боєць, каже, що в нього пальчик чи рука болить. За законом, він має піти в медпункт, медпункт має направити його на медроту, а звідти – у лікарню чи госпіталь на обстеження. І звідти вони вже практично не поверталися. Оце морально-психологічний клімат особового складу та українців, які хочуть боронити Україну.
Але були й інші ситуації. От уявіть: ми з хлопцями (нас було 13) успішно відбили позицію, на яку йшло 40 окупантів. Потім ми якось штурмували одну позицію, про яку нам говорили – там нікого немає. А полетіли дрони, і виявилося, що в тій посадці сидить більше 70 росіян.
По всіх тактичних розрахунках співвідношення наступу й оборони має бути 3:1. Тобто якщо там стояло 70 людей, то нас мало йти 210. А йшло 13.
– І люди погоджувалися іти в наступ?
– Люди не знали, і я не знав. Бійці йшли тільки тому, що попереду них ішло два майори. Якби я, тимчасово виконуючий обов’язки командира батальйону, і командир роти не пішли, то ніхто б нікуди не рушив. Усе б закінчилося топтанням на місці й дуже великими жертвами.
У нас на штурмах мало людей загинуло – на пальцях можна порахувати. А вже коли ми закріпилися, тоді загиблих стало більше. На закріпленні якраз найбільше гине, бо ворог знає свої позиції й нещадно починає вибивати з них наш особовий склад.
Плюс на позиціях, де ми закріпилися, треба замінювати людей, а під час цього теж часто гинуть. Людині після місяця в окопі на реабілітацію треба… А тут більше року без ротацій, без нагород, без нічого.
От по нагородах скажу: справжніх героїв рідко нагороджують.
– Невже в батальйоні нікому не дали нагороди?
– Дали, але мало. За два роки людина, яка справді воює, повинна мати 5–6 нагород, а в нас таких на пальцях можна порахувати. От подали ми на «Героя України» бомбезного розвідоса Андрія Варана (він якраз на «Іксах» загинув) – і нічого, усе затихло. На Нестерянці у нас стільки людей загинуло – жодного не нагородили.
– Нестерянка ж досі окупована?
– Вона всі ці два роки окупована. Ми зайшли туди у 2022 році, але все було настільки погано сплановано, що ми практично одразу звідти вийшли.
Скажу чесно: нас почали нагороджувати високими орденами «За мужність», «Богдана Хмельницького», «Хрестами», тільки коли почалися штурми (на Роботиному – УП). Таке враження, що до цього ми не воювали.
Реклама он тільки з «фортеці Бахмута» йшла. Хлопці, які сюди переходили з Бахмута, думали, що вони тут на відпочинок прийшли. А тут насправді все так наміновано, що немає простору для маневру.
Говорив я з одним танкістом, якому Зеленський «Героя України» давав за Херсонщину. То йому на Запоріжжі було найважче, бо тут можна йти тільки вперед або тільки назад. Вправо, вліво – підрив. І плюс ще ПТУРи! Вони ПТУРами навіть по особовому складу стріляють, у мене є такі загиблі.
До речі, моя колишня бригада, з якою я служив в Афганістані – 22-га (російська – УП) бригада спецназу, на «Іксах» з ПТУРів підривала наші бронетранспортери М-113, «Юпіки» (нідерландські БТР YPR-765 – УП).
– Маєте ще живих знайомих із тієї 22-ої бригади?
– Немає нікого. Я з усіма обірвав контакт у 2014 році. Навіть свою родину, якої в мене в Росії дуже багато, послав за «русскім корабльом». Ця 22 бригада зараз тут так і воює.
Нащо ми ті «Ікси» штурмували? Так, звідти добра спостережна позиція, але починати звідти наступальні дії – нелогічно. Наш батальйон чого пройшов близько 20 км? Бо ми йшли по посадках, по бліндажах і окопах, як партизани.
Росіяни там, звісно, накопали кілометрами. Вони рили і день, і ніч – ми ж стояли в обороні раніше, ми бачили, як вони це все робили, як вночі фари світилися. Чому наші не накривали – бо не було артилерії, не було чим стріляти.
– На початку травня Міноборони заявило, що в п’яти областях України, зокрема в Запорізькій, завершується будівництво фортифікацій. Будують військові, будують ОВА. За вашими спостереженнями, чи з’явилися зараз, уже на третьому році війни, в Запорізькій області надійні укріплення?
– Не буду брехати, є – риють, обладнують. Я бачу, що є.
– Які уроки, на вашу думку, були винесені з невдалого, якщо його так можна назвати, українського наступу на Роботинському виступі влітку 2023-го?
– Я не знаю, хто ці уроки виніс. У нас, офіцерських низів батальйонного рівня, було враження, ніби хтось навмисне робив так, щоб той наступ просто вмер. Поклали купу людей, а результату – нуль. Вибачте… мій батальйон пройшов тут стільки, скільки жоден інший не бачив. І ми втратили мінімально людей.
Ми на собі тримаємо важкий напрямок. Кожен день штурми, кожен! Завдяки бригадній артилерії, іншим підрозділам та FPV-дронам ми тримаємося. Але де ті мільйони дронів? Як і мільйони дерев…
Мені це просто дико, бо я приїхав з європейської країни, втративши купу грошей, хорошу роботу, відмовився від іспанського паспорта, залишив там сім’ю, дітей. А тут у мене таке враження, що ту Україну зливають. У мене за неї серце болить.
Воювати ідуть найкращі, вмирають найкращі, а ці відказники, некомпетентні генерали, полковники… Україна мені нагадує великого птаха, який розправив крила і хоче злетіти, але йому не дає корупція. Як в армії, так і в державі. Я вже стільки разів пошкодував, що поїхав сюди.
– А пам’ятаєте, чому два роки тому ви вирішили поїхати воювати за країну, в якій, мабуть, уже ніколи не будете жити?
– Так, я не буду жити в Україні. Я приїхав, бо я її дуже люблю. Я кайфую від того, яка вона гарна. Мені боляче, що я не можу тут жити і насолоджуватися красою, в якій виріс. Україна дискомфортна для життя. Я дивлюся на людей, і от вони ніби люблять ту Україну, але нічого не хочуть робити, аби вона була сильна.
В Іспанії як взнали, що я – капітан, у них очі на лоба полізли! У них військовий офіцер – це середній клас. Питали: «А тобі за твої нагороди щось доплачують?». А я чого з армії у 2000-му році звільнився? Бо мене задовбала та ніщета. Я – офіцер, і не мав за що м’яса, штанів купити.
Ми побудували країну-монстра, у якій чесній людині жити некомфортно.
– В усіх людей, які воювали в Афганістані, я завжди цікавлюся, як вони зараз, за 45 років після вторгнення Радянського Союзу в Афганістан, дивляться на цей свій досвід, як оцінюють його.
– Я вам скажу так: Афганістан мені дуже багато дав. Я зрозумів, що маленький народ може воювати проти великої армії і перемогти. Як людина, яка виросла в російськомовній сім’ї і вивчилася в російській школі, я нарешті зрозумів, що таке УПА і чому вони воювали з Радянським Союзом. В Афганістані війна тривала 10 років, УПА – під 30, а остання криївка була вибита в 1961. Це про щось говорить: воював народ.
З часом я зрозумів, що в Афганістані ми були окупантами. Але я в цьому не був винен, бо був дитям, народженим у Радянському Союзі. Тоді не можна було сказати: «Я не хочу воювати» – з тобою ніхто б не церемонився, як і росіяни зараз не церемоняться зі своїми солдатами. Вони не граються в демократію, як наші. Вони їх просто посилають вмирати. А ми все-таки жаліємо своїх людей.
Хоча свої бойові радянські нагороди я ношу, бо в країні, яка тоді існувала, я їх заслужив.
– Ви називаєте себе «окупантом» у контексті вторгнення СРСР в Афганістан, але не вважаєте себе винним, оскільки були «дитям, народженим в СРСР». Чи не можна таку ж аналогію зараз провести з росіянами?
– Ні, вони винні, бо підтримують цю війну. Вони вибрали того президента.
Так само ми, українці, винні в тому, що всі часи незалежності вибирали ідіотів, які не зробили нічого, щоб наша Україна була квітуча та незалежна. Я ні одну владу в Україні не поважав. І, як у тій пісні Кузьми, повторю: нас кинули.
У мирні та воєнні часи залишаємося разом, бо лише так ми є сильнішими. Долучайтеся до телеграм каналу Форпост медіа.
Усі ми тут — https://t.me/forpost_zp
