Зеленський і Ко демонструють: якщо ти чесний, то будеш голим та голодним, – Ігор Артюшенко

268

Народний депутат восьмого скликання, голова Запорізької територіальної організації партії “Європейська Солідарність” Ігор Артюшенко – з аналітикою для видання “Український погляд”.

У сучасному світі новина живе максимум 3 дні. Цей феномен давно описаний і пояснюється еволюцією засобів масової інформації. Якщо раніше головним джерелом інформації для людей слугували газети, які виходили раз на тиждень, то в епоху інтернету ми перевантажені щоденною лавиною інформації, а тому вже не пам’ятаємо, що відбувалося кілька днів тому. Як результат – не встигаємо аналізувати, розбиратися, робити висновки та реагувати, бо одразу нас накриває нова інформаційна лавина. А тому ми просто забуваємо.

Наприклад, майже непоміченою промайнула новина, що у пані Генпрокурорки Ірини Венедиктової є незадекларована квартира вартістю 500 тис.дол. І якби це трапилося 5 років тому, то це б обговорювали півроку. А у сьогоднішньому світі через декілька днів навіть журналісти про це не пам’ятають. Хоча в здоровому суспільстві це б призвело до відставки посадової особи чи, як мінімум, до звіту Генерального прокурора перед Верховною Радою.

Ми живемо в час трагікомедії. І якщо рік тому переважна більшість населення все те, що відбувається з владою, сприймало як комедію, то сьогодні ті ж події перетворюється у суцільну трагедію. Наприклад, вкрай чудова вистава, розіграна з рестораном «Велюр», який належить депутату-слузі Миколі Тищенку і який, не дивлячись на карантинні обмеження, продовжує обслуговувати вищих державних чиновників. Після журналістського розслідування поліція перевірила факти та нічого, як це не дивно, не виявила. І всі добре розуміють, що для людей розіграна чергова вистава, за ширмою якої прихована трагедія. Трагедія відсутності верховенства права та принципу «закон один для всіх», бо виявилось, що ніби всі є рівними, але дехто є рівнішим.

Ще приклад. Існують офіційні автоперевізники. Вони вже півтора місяця не працюють, мають збитки та на межі банкрутства. Але я не відкрию таємниці, якщо скажу, що в різні міста України можна легко доїхати. Тобто сьогодні в Україні працює багато нелегальних перевізників, які не сплачують податки та які не оформлюють працівників. А легальні вимушені закритись.

Нещодавно ми почули новину від уряду, що офіційно поїхати на заробітки у Фінляндію чи Великобританію вже не можна, а ось перейти напівлегально кордон і потім знайти роботу закордоном – можна, бо в Європі поки що для нас діє безвізовий режим. Найгірше в цій ситуації, що держава виховує в громадянах позицію, згідно з якою не вигідно діяти за законом, бо ті, хто ігнорують закон, живуть матеріально краще – вони працюють, не оглядаючись на карантин та заробляють гроші, не сплачуючи податки.

І будь-який український громадянин думає: «Чому я маю працювати в білу? Чому я повинен платити податки, коли інші не платять? Чому я маю закрити свій бізнес, якщо інші працюють?»

І наступним керівникам держави, щоб унормувати ці процеси і переконати народ знову ставати відповідальними громадянами, яким необхідно поважати закон та рішення влади, буде дуже важко.

Бо жодної довіри до державних інституцій вже не буде.

Бо Зеленський і Ко зараз переконують в іншому: будеш чесним і порядним – будеш голим і голодним.

Але ж ця влада не вічна, а після неї обов’язково прийде інша.

Згідно соцопитувань переважна більшість виборців Зеленського за рік розчарувалися у своєму виборі. І якщо рейтинг довіри сягав 73%, то зараз він складає тільки 27,7% (КМІС, квітень 2020).

Подібне падіння довіри до влади є безпрецедентним в історії України. Навіть під час активної фази війни у 2015 році динаміка розчарування була меншою.

Якщо ми згадаємо його обіцянки чи заклики, які він озвучував рік тому на стадіоні, то жодна з них не виконана. Його фантастичні прожекти, як то побудова нового міста на березі Чорного моря чи значне зростання ВВП, яке повинно з’явитися просто тому, що він цього хоче, не втілилися у життя.

Від любові до ненависті один крок і ми все більше читаємо заяви окремих людей з вибаченнями, що вони агітували за Зеленського. Трохи кумедною та однозначно трагічною є ситуація з мером Черкас Анатолієм Бондаренком, який під час президентських виборів підтримував зелену владу, а сьогодні заявляє, що «Черкаси не здаються!», проводячи аналогію з новим українським фільмом.

Це початок агонії, адже далі падіння рейтингу буде відбуватися експоненціально. Активні агітатори, які працювали за ідею, розчаровуються та агітують вже проти слуг. Адміністративний ресурс втрачений, а голови обласних адміністрацій є посміховиськами, з яких кепкують в телеграм-каналах. Міністерство внутрішніх справ повністю контролюється Арсеном Аваковим, поведінка якого щодо Зеленського є непередбачуваною.

Залишаються тільки зелені ботоферми в соціальних мережах. На цій мильній бульбашці й триматиметься найближчим часом внутрішня легітимність влади.

А що на місцях?

В країні виникає внутрішній політичний фронт між центральною владою та місцевим самоврядуванням. Для цього є дві причини.

По-перше, велику роль має медійна складова. Президент у нас лайкозалежний і я давно помітив феномен, коли він у своїх відео та офіційних заявах зачіпає тільки ті проблеми, на яких можна позитивно порекламуватися.

Зараз більшість українців, згідно з опитуваннями, підтримують карантинні заходи. І саме тому президент у зверненнях про це говорить. А болючі теми, наприклад: російська агресія, щоденні обстріли, поранені та загиблі захисники – це спеціально замовчується.

По-друге, вже почалася підготовка до місцевих виборів. І ми спостерігаємо намагання центральної влади «виховати» мерів. В останні місяці стрімко падає рейтинг Зеленського та його слуг, а довіра людей до лідерів громад залишається стабільною. Тобто тепер мери, а не центральна влада стають виразниками сподівань народу. Міські голови Черкас, Дніпра, Тернополя, Франківська та Запоріжжя тільки виграють від такого протистояння, бо про них говорять не тільки на території, де їх обрали, а по всій Україні. І це є черговою помилкою Зеленського. Бо замість продовження політики децентралізації та опори на громади він обрав тактику конфлікту. І це протистояння в політичному плані може бути для нього останнім.

А що з економікою?

Якщо перший уряд Зеленського – це був уряд «хіпстерів на самокатах», то тепер у нас при владі прислужники олігархів. А вони користуються логікою, що якщо людина згодна працювати за 3 000 гривень на місяць, то стільки і треба їй платити. Складається враження, що Кабмін хоче, щоб українці працювали навіть не за ці смішні гроші, а за трудодні та за тарілку борщу.

Вершина економіки – це споживання. Одна справа, коли українець їде у Польщу та привозить звідти умовну тисячу євро на місяць, за які його сімя одягається, їсть, навчається, будує будинок тощо. Інша справа, якщо та сама людина заробляє 200 євро і не має грошей ні на що. Тоді і відбувається колапс економіки через кризу споживання, бо ніхто нічого не купує.

Два мільйони українців повернулися з заробітків і не можуть виїхати назад. Це дає можливість місцевому бізнесу залучити їх потенціал для розвитку. А для цього просто необхідно дати можливість працювати малому та середньому бізнесу. Бо це люди, які створюють робочі місця собі та іншим. Але замість цього слуги заборонили їм працювати та закривають очі на те, що відкриті великі гіпермаркети.

Що пропонує уряд? Створити робочі місця адміністративно? Це, відверто кажучи, – повне фіаско. Бо не держава має створювати робочі місця, а вільний ринок. Уряд пропонує витрачати державний ресурс та гроші на створення робочих місць, щоб людина, яка невмотивована працювати за низьку зарплатню й має іншу спеціалізацію та фах, займалася озелененням територій чи лопатою будувала дороги.

Уряд пропонує розвивати комунальне господарство, тобто субсидіювати за гроші платників податків створення робочих місць, які не приносять доходів. Ця ініціатива може призвести тільки до одного – у бюджеті банально закінчаться гроші, тому що з нізвідки самі по собі вони не з’являться. А коли відкриють кордони, то українці знову поїдуть на заробітки. Якщо, звичайно, випустять. Бо вже є кричущі прецеденти заборон.

Є тільки два механізми спинити трудову міграцію з України:

1. Механізм здорової влади, коли завдяки імплементованим економічним та соціальним реформам зростає економіка країни, а тому роботодавці шукають вільні руки та мізки, збільшуючи заробітну плату працівнику, щоб конкурувати за кращих.

2. Механізм хворої влади, коли недолуге керівництво з рабовласницькими психічними комплексами просто закриває кордон і забороняє виїзд працівників. Тоді роботодавцю не треба думати про збільшення заробітної плати, бо народ від безвиході погоджується працювати за тарілку пісного борщу.

І другий підхід завжди погано закінчується для всіх, бо на якомусь етапі народний терпець уривається. Тоді така влада опиняється в кращому випадку в еміграції, а в гіршому – висить на смереці.

І ми стрімко, нажаль, біжимо по другому сценарію.

Це практика рабовласництва, яка в черговий раз свідчить, що у нас до влади прийшов уряд прислужників олігархів, яким вигідно, щоб українці працювали на їхніх застарілих підприємствах за хліб та юшку. Подібні рішення повністю нівелюють здобутки Революції Гідності, такі як надання безвізу та можливість вільного пересування Світом.

Ігор Артюшенко

ПОДЕЛИТЬСЯ
загрузка...