Наш героїчний земляк Олексій Янін був успішним спортсменом та військовослужбовцем підрозділу Національної гвардії України. Чемпіон України з кікбоксингу та Чемпіон світу з тайського боксу. Хлопець загинув 7 квітня 2022 року, героїчно захищаючи Маріуполь. Яким він був та чим жив, — розповідає для Forpost.media мати Олексія пані Ніна.
«Ще тоді, у 2014 році, як тільки росія напала на Україну, мій син одним із перших добровільно пішов до війська. Одразу це була 54 бригада у Новоград-Волинському, там він проходив військовий вишкіл. Став снайпером-розвідником і буквально до 2017 року був на фронті, воював», — пригадує мати героя Ніна Василівна.
Згодом наш герой одружився, в сім’ї народилася дитинка. Дружина Олексія з Хмельницького, тож йому довелося звільнитися зі служби, щоб займатися родиною та повноцінним вихованням сина.
«Та по своїй суті мій Альоша завжди був воїном, цивільне життя йому було не до вподоби. А коли сталася повномасштабна війна, він знову добровільно підписав контракт і став на захист країни. Льоша розумів — це треба комусь робити, тим паче він володів навиками, досвідом та потрібними знаннями», — згадує мама.
Вірний завжди!
У день повномасштабного вторгнення Олексій стояв на захисті Маріуполя.
«Як я дізналася пізніше, Маріуполь був у його житті вдруге, адже у 2014 році він брав участь у звільненні міста. Олексій мало розповідав про війну та свою участь у ній, тож багато чого я дізналася лише після загибелі», — розповідає Ніна Яніна.
Історію свого сина, світлини, події військового життя жінка зібрала у соціальних мережах та з допомогою друзів та знайомих хлопця. Матері наш герой майже нічого не розповідав про життя на війні.
Від «леопардьонка» до бойового вовка
Окрім спорту, тайського боксу та війни, Олексій також поєднував своє життя із малюнками. Любив зображувати звірів. Ніна Василівна навіть оформила фотоальбом з роботами свого сина, їх більше ста.
«З дитинства Альоша називав себе ліпардьонком. Звідки він знав про того леопарда, я не знаю, але дуже вже йому ця тварина подобалася. А коли виріс, то став мужній як леопард, став справжнім вовком — сміливим, вірним, відданим… Таким він назавжди залишиться у моїй пам’яті» — каже мати бійця.
Життєвим кредо Олексія було — більше діла! А тому справами займався завжди — у своїй сім’ї, коли приїжджав до матері, на війні. Був дуже люблячим а турботливим сином.
У Ніни Василівни 12 років тому помер чоловік, тож усю домашню роботу в дворі робив її син. За словами жінки, він вмів усе: полагодити, прибрати, підправити, навіть зшити.
«Льоша «гонив» мене з двору, кажучи: «Мамо, це не жіноча справа — це повинен робити чоловік!» — ділиться пані Ніна.
Коли одружився, то звісно мусив полишити рідний дім, але ніколи про нього не забував, завжди повертався, допомагав.
«Він дуже любив свою родину, свою дружину та маленького синочка. У своїх останніх повідомленнях до сім’ї він писав, як сильно хоче вижити на цій війні та повернутися до дому. «Моя родина, я вас дуже люблю! — писав Олексій. Маріуполь — це було страшне місце, такі хлопці як мій Альоша, можна сказати, прикрили своїм серцем Запоріжжя. Вони не пустили окупантів далі, якби не ці хлопці та їх жертовність, навіть не знаю що могло б бути, що було б з нами…», — розповідає жінка.
Ніна Василівна каже, що довіку буде вдячна тим мужнім воїнам, які загинули та тим, хто залишився живим після оборони Маріуполя, адже завдяки їм Запоріжжя досі є українським, таким і залишиться назавжди.
На запитання про обставини загибелі Олексія Яніна, його мати підводить погляд та з усіх сил намагається зібратися.
«У сповіщенні з військової частини було так: о першій годині ночі 7 квітня 22-го року вони поїхали на завдання. Я не знаю чого він поїхав і яким було це завдання, адже Олексій — снайпер. Може щоб прикривати хлопців… Це було завдання на човні, який атакували чи то міною, чи авіабомбою. У мене враження, що там не обійшлося без прицільного наведення. Всі, хто був у тому човні загинули і залишилися на дні річки Кальміус. Тож у мене навіть його тіла немає, нічого, окрім любові та спогадів, загинув і все» — зі сьозами на очах розповідає мати героя.
«Офіційно встановити факт та обставини його загибелі було для нас дуже важливо. Слава Богу допомогли добрі люди і лише через суд в Хмельницькому ми це зробити. Важливу роль зіграли свідчення командирів й тих, хто вийшов з полону, — ділиться Ніна Василівна.
У родини була надія, що Олексій потрапив у полон, та стільки часу пройшло, а звістки від воїна жодної, він би точно знайшов варіант, як про себе повідомити, — переконана мати.
Чиновниька байдужість
Треба сказати, що в Хмельницькому, де Олексій жив із родиною, йому посмертно присвоєно звання почесного громадянина міста, у центрі розташований банер з його портретом, який звісно не зарадить горю родини, але ж збереже пам’ять про воїна.
«У Хмельницькому він жив дуже мало. Але все ж таки, а в рідному Запоріжжі аж.. нічого. Я якось ходила до мерії, так мені сказали, що зараз багато героїв, у нас немає стільки вулиць для перейменуваннь. Як так?», — сама у себе питає жінка.
Син Ніни Яніни отримав багато відзнак та орденів: від Президента, Міністерства внутрішніх справ, від командирів. Отримав також орден за мужність третього ступеня посмертно.
«Хочу, щоб Яніна Олексія Євгеновича люди пам’ятали таким, яким він був у житті — гарною та цікавою людиною, яка віддала все, щоб ми жили вільними» — зазначає Ніна Василівна Яніна.
Славко Твердохліб, фото автора
У мирні та воєнні часи залишаємося разом, бо лише так ми є сильнішими. Долучайтеся до телеграм каналу Форпост медіа.
Усі ми тут — https://t.me/forpost_zp
