Історія кохання запорізького кіборга – знайомство в соцмережі, війна та уроки з донькою

1109

Запускаючи цикл публікацій “Історії кохання” до Дня Св. Валентина, редакція Форпост вирішила розповісти неймовірні історії кохання відомих запоріжців, які своїм прикладом показують, що почуття можливо пронести через роки, відстань, обставини.

Цього міцного чоловіка добре пам’ятають учасники Майдану в Запоріжжі. Його добре знають як історика та науковця, як захисника-кіборга та нині – як депутата міської ради Запоріжжя. Проте, за кожним сильним чоловіком мусить стояти його любляча жінка. Як починалась історія кохання В’ячеслава Зайцева з дружиною Оксаною та в чому таємниця ніжних стосунків довжиною у 10 років, далі в матеріалі.

В’ячеславе, розкажіть як ви познайомились з дружиною?

Познайомились сучасно – в соціальних мережах, у нас тоді були спільні френди. Через спільних друзів вона мене знайшла і написала. Таке «онлайн» спілкування  продовжувалось десь близько 1,5 місяців.

Як відбулась ваша перша зустріч? То було кохання з першого погляду?

У мене народилась племінниця – Катерина, це відбулось якраз 9-го березня, просто на день народження Тараса Шевченка. Я запросив на святкування дружину де і побачив її вперше. Тепер ми відзначаємо не 8-е березня, а 9-е. У нас потрійне свято: день народження племінниці, Шевченка і наша перша зустріч. Звичайно ж, це було кохання з першого погляду, вже через 1,5-2 місяці після зустрічі я їй освідчився.

Скільки ви вже разом? У вас є діти?

Ну ось у березні буде 11 років стосункам. У нас є донька – Поліна, їй 10 років.

Як дружина сприйняла ваше рішення піти служити?

Звісно, що важко. В той період часто йшла мова про те, що чийсь чоловік не служить, що все це дурня. Такі розмови траплялись часто. Проте, я розумів, що це неминучий процес, так чи інакше це сталось. Коли відбувається революція – відбувається інтервенція. Саме вона сталась в Криму, потім на Донбасі. Інтервенція від країни, яка найбільше клялася в любові. Я знав, що це станеться і як історик розумів, тому й пішов служити, звісно, з тяжкістю на душі. Перший час взагалі говорив, що знаходжусь не на війні, а охороняю баштан.  Я приховував це рівно до того моменту, як отримав першу травму. Виходили з оточення і мені перебило ногу, після чого вона дуже боліла. Дружина говорила, щоб я лишав все та повертався додому, все одно охороняю баштани. Тоді вже й розповів, що насправді ми були два місяці в оточені і тільки-но вийшли.

Скільки часу в родині не знали про те, що ви на війні? І коли ви були в аеропорту дружина вже знала, що ви воюєте з окупантами?

Я пішов служити в березні,  мати не знала десь приблизно до жовтня, що я дійсно на бойових діях. Жінці на час боїв в аеропорті вже розповів, я з нею спілкувався телефоном. Звісно, тоді нас слухали і про позиції нічого казати не міг, але говорив їй, що все добре, заспокоював.

Після служби, у період адаптації, були якісь складнощі в стосунках?

Я думаю, що стосунки навпаки допомагали. Було відчуття, що дружина, донька, теща – вони поряд. Родинне тепло допомагало відігрітись. Та й мені було вже 33-34 роки, вже свідомий був і дорослий. Є молоді хлопці, які після строкової служби повертаються й декілька місяців гуляють. У мене такого не було і я одразу пішов на роботу, без відпустки. Але ж так, родина дуже вплинула на цей період.

Зараз ви депутат міської ради: багато уваги, публічність – як все це впливає на відносини?

Значно допомагає стосункам – на вихідних вимкнений телефон. Іноді можуть подзвонити о п’ятій ранку. Дехто не розуміє, що у мене є приватний, особистий час. Іноді мені теж потрібно видихати. Ось саме тому, дуже зручно вимикати телефона на вихідних.  А в іншому, як сказав Єсенін: «А я так само ніжний».

Розкажіть, у вас є якісь сімейні традиції, цінності?

Щодо традицій, то щоліта ми намагаємось їздити родиною на Азов, у Кирилівку. Також полюбляємо збиратись на Хортиці, прихопивши з собою бургери та картоплю, їдемо в порт чи ще в “Дубовку”. Я люблю різноманітні експедиції, мені пощастило що і робота дозволяє. Це дуже дотично до медитацій, свіже повітря все ж таки. На війні також свіже повітря є, але там бліндаж, кулі над головою чи міни поряд, а тут можна послухати як співають пташки.

Дружина розділяє такий відпочинок – здебільшого на природі, їй подобається?

Дружина також полюбляє природу, їй постійно дуже хочеться тварин додому привести всяких. Я, звісно, цьому не дуже радію (сміється – ред.). Тим більше, що в нас вже є кішка та папуга вдома.

У період жорсткого локдауну багато хто скаржився, що неможливо всидіти вдома і це негативно впливає на атмосферу в оселі. Чи вплинув карантин на ваші сімейні стосунки?

Ну знаєте, є у «Фейсбуці» такий відеоролик популярний, в якому пропонують чоловіку два варіанти, де перший – це висидіти вдома з дружиною та дітьми і чоловік не дослухавши обирає другий, яким би він не був.  Мені не було важко, в моєму випадку допомагали серіали. У цей період я більше зблизився з дочкою. Взагалі громадське, наукове життя, я очолюю Спілку ветеранів АТО і часу дійсно обмаль, на доньку його майже немає. Карантин подарував час аби позайматись з донькою уроками, приготувати сніданок, побути поруч.

Чи відзначаєте ви День всіх закоханих, якщо так, то які вже плани маєте на цей рік?

Думаю, ми щось вигадаємо, напевне це буде тортик або якісь смаколики замовимо, суші, наприклад. Свято як таке ми особливо не відзначали, хіба-що в школі та університеті. А зараз не дуже то й святкуємо. Ми пам’ятаємо річницю зустрічі та весілля. І завжди згадуємо про Тараса Григоровича (сміється – ред.), бо ми ж патріоти.

Як ви вважаєте в чому «формула» щасливих стосунків, зокрема ваших?

Перш за все необхідно довіряти один одному і як казав Екзюпері: «Кохання – це не дивитися один на одного, кохання – це дивитися в один напрямок».

 

Спілкувалася: Руслана Полянська

ПОДЕЛИТЬСЯ
загрузка...