Права і тюльпани: Чому ми досі відзначаємо 8 березня?

194
Фото: Google.com

Президентка Української асоціації дослідниць жіночої історії, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, співзасновниця Української асоціації усної історії. З 1994 року досліджує жіночу та гендерну проблематику в межах української історії та історичної етнології; сучасні наукові зацікавлення зосереджені в ділянці усної жіночої історії та повсякденного життя українських жінок в надзвичайних історичних обставинах.

8 березня залишається одним з найпопулярніших свят в пострадянській Україні, яке пересічні громадян(к)и масово відзначають як «жіночий день» квітами-цукерками-дрібними подарунками. Однак первісно воно було Міжнародним днем солідарності у боротьбі за права жінок. Як відбувалася деполітизація цього свята в СРСР, де «жіноче питання» вважали вирішеним? Чи справді 8 березня святкують лише в країнах соцтабору? Чому політичні лідери і посадовці в незалежній Україні продовжують вітати жінок у брежнєвському дусі зі «святом весни, краси і ніжності»? Чи можливо і потрібно сучасним українським жінкам повернути собі украдене свято? Про сучасні феміністичні ініціативи з відновлення політичного смислу 8 березня – у цій статті.

Хай там що відбувається у політичному чи соціально-економічному житті України, а 8 березня впевнено і незмінно веде першість у рейтингах популярності серед успадкованих з часів СРСР «радянських свят», які ще й нині продовжують відзначати громадян(к)и України. Соціологічні опитування засвідчують високу частку шанувальників/ць свята навіть у здавалося б політично полярних регіонах та загалом по країні:

2004: у Донецьку 91.0%, у Львові 64.5%

2008: у Донецьку 86.1%, у Львові 53.4%

2013 — по всій Україні 85,7%

2015 — по всій Україні 80,7%

Парадоксально, що свято, яке для переважної більшості пересічних українців/ок асоціюється лише з «весною, красою і вічною жіночністю» та проявляється у приватних привітаннях чоловіками близьких їм жінок квітами, подарунками і дрібними послугами (на кшталт ранкової кави чи романтичної вечері) чомусь страшенно дратує прихильників правих політичних поглядів та посадовців, уповноважених до формування державної політики пам’яті в Україні. На початку 2017 р. Український інститут національної пам’яті — під гаслом декомунізації – зробив навіть спробу позбавити 8 Березня статусу державного свята та вихідного дня, покликаючись на його буцімто «більшовицьке» походження і відзначення виключно в країнах соцтабору чи країнах-сателітах СРСР. На захист свята стали однак не згадані шанувальники/ці «весни і жіночності», а феміністки, спростовуючи як більшовицькі корені 8 березня, так і хибність досі поширеного в народі сприйняття і способу відзначення Міжнародного жіночого дня. То звідки ця плутанина і суперечності у розумінні свята, якому вже поза 100 років, і який власне смисл належало б вкладати у відзначення цього дня?

Передісторія та виникнення Міжнародного жіночого дня

Про передісторію відзначення міжнародного дня солідарності жінок у боротьбі за свої права написано чимало, то ж нема сенсу вкотре повторювати загальновідомі факти про періодичні страйки та протести робітниць текстильних фабрик у США та Європі у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. В результаті 28 лютого 1909 р. під проводом Соціалістичної партії тисячі американок відзначали Національний день прав жінок у США.

Історичним фактом є й те, що пропозиція щорічно навесні відзначати день прав жінок на міжнародному рівні належить знаній політичній діячці того часу Кларі Цеткін. Цю ідею вона висловила під час Другої Міжнародної конференції жінок-соціалісток у Копенгагені у серпні 1910 року, де понад 100 делегаток з 17 країн одностайно її підтримали. І вже наступного року 19 березня понад 1 млн. жінок по всій Європі вийшли на вуличні акції, щоб суголосно заявити свої вимоги щодо рівноправ’я у політичній сфері та на ринку праці. У наступні роки відзначення Міжнародного дня жінок відбувалося щорічно, в тому числі на теренах тогочасної Російської імперії, під владою якої на той час перебувала більша частина України.

У Києві 8 березня вперше відзначали у 1914: члени партії РСДРП розповсюджували на вулицях міста прокламації, які закликали робітниць до страйку на знак протесту проти гноблення жіноцтва.У роки Першої світової війни, на тлі тотального зубожіння і величезних людських втрат, серед вимог та гасел таких акцій переважали пацифістські заклики. 23 лютого 1917 за чинним тоді в Росії старим Юліанським календарем (що відповідає даті 8 березня за Григоріанським стилем) жінки Петрограда вийшли на вулиці під гаслами «Хліба і миру!» і саме ці масові демон

З усього цього стає очевидним, що історія Міжнародного дня прав жінок почалася задовго до виникнення більшовизму як політичного явища. Те, що ініціатива і основні зусилля з відзначення цього дня належала представницям соціалістичних партій різних країн, є цілком логічним вислідом притаманної соціалістам ідеї загальної соціальної рівності.страції згодом переросли у події, які призвели до ліквідації монархії в Російській імперії.

Ранній радянський період: одержавлення та пропаганда

Як вже було сказано, окрім численних і потужних жіночих організацій у дореволюційній Російській імперії, була значна кількість активних і свідомих жінок-членок різних політичних рухів лівого спрямування, які справді серйозно ставилися до питання жіночої рівноправності, що змусило зробити цю вимогу частиною політичних програм низки партій, в тому числі й більшовицької. Коли врешті в результати жовтневого перевороту 1917 р. більшовики прийшли до влади, вони зобов’язані були віддячити жінкам за підтримку та визнати їхній вклад у революційні події, законодавчо закріпивши рівні політичні, соціальні і громадянські права жінок в країні рад. Та насправді більшовики розглядали потенціал організованого і свідомого жіноцтва інструментально: комуністи прагнули поставити його під свій контроль та використати для підсилення власного політичного впливу на жіноцтво.

Вперше Жіночий день відзначали в радянській Україні у 1920 р., а вже у 1921 р. 8 березня стало державним святом в СРСР. З того часу фактично почалися процеси цілеспрямованого переозначення цього свята, в результаті яких день солідарності жінок у боротьбі з гендерною дискримінацією перетворився у свято “весни і вічної жіночності”.

Уже в перші роки радянської влади почалася систематична підміна його смислу — насамперед за рахунок зміщення акценту з гендерної рівності на класову боротьбу: на політичних плакатах того часу його названо днем солідарності «жінок-трудівниць», «пролетарок» тощо. Водночас, жінок фактично поступово позбавляють ініціативи щодо формату проведення та можливості організації масових заходів на відзначення Міжнародного жіночого дня. Ці повноваження перейшли до жінрад — спеціальних структур при партійних осередках, створених ще у 1919 році задля ширшого залучення жінок на підтримку політики більшовиків. Щоправда, у 1920-х відзначення 8 березня все ще мало виразний зв’язок із забезпеченням рівних прав жінок — це день використовували як нагоду вказати на проблеми, з якими стикалися жінки у соціальній, освітній, політичні та інших сферах. Політична риторика того часу рясніє гаслами про «визволення жінок з кухонного рабства» та солідарності робітниць і селянок у класовій боротьбі проти поневолення трудящих. Власне, це відповідало тогочасним пріоритетам гендерної політики перших десятиліть радянської влади: радянський емансипаційний проект мав на меті масову мобілізацію жінок до комуністичного будівництва, що вимагало їх освіти та професійної підготовки та широкого залучення до публічної сфери. В його основі лежала ідея зрівняння жінок із чоловіками через нівелювання, розмивання, усунення будь-яких відмінностей між статями: жінок намагалися «дотягнути» до образу ідеальної людини — чоловіка-робітника. Пропагандистські плакати того часу будують чоловікоподібний образ жінки-пролетарки, у якому практично немає оголошених «буржуазними пережитками» традиційних жіночих рис. Уже в 1920-х роках відзначення Жіночого дня було поставлено під партійно-державний контроль не лише за формою (замість вуличних акцій, до яких могли б приєднатися усі охочі — збори та засідання у приміщеннях, де кількість та склад присутніх можна було регламентувати), але й за змістом: партійними каналами з центру на місця скеровували інструкції та «сценарії» святкувань, де прописувалось коло рекомендованих до обговорення питань та виступаючих тощо. Утім, жінки-активістки все ще робили активні спроби озвучувати реальні проблеми, з якими стикалося тогочасне жіноцтво та вимагати їх вирішення, та критика проявів дискримінації звучала щораз рідше в контексті таких святкувань.

Із зміцненням сталінського режиму дискусії щодо гендерних нерівностей в тогочасному радянському суспільстві швидко поступилися місцем пафосному рапортуванню про здобутки на ниві гарантованої державою рівноправності. Офіційний дискурс того часу, представлений у пресі, навіює думку про те, що комуністична партія і радянська влада обдарувала жінок правами, звільнила їх з патріархального ярма, підняла їх на вищий рівень, надала їм можливості самореалізації тощо, то ж тепер жінкам належить віддячити за це самовідданою працею, виправдати високі сподівання та довести, що жіноцтво гідне виказаної йому довіри. Якраз у 1930-і роки у суспільній свідомості закріплюється думка про те, що саме радянська держава та компартія надали жінкам усі права, а не жінки самі їх вибороли, здобули, відстояли їх у ході революційних перетворень.

 

Тоді ж стало зрозуміло, що обіцяні в межах втілення грандіозних емансипаційних планів заходи з усуспільнення побуту (створення громадських їдалень, пралень, дитсадків тощо) зазнали невдачі. То ж державі довелося підкоригувати свій курс щодо жіночої емансипації, посиливши наголос на ролі жінок в налагодженні соціалістичного побуту та вихованні нащадків в комуністичному дусі. У 1930-х роках відзначення 8 березня набуває більших ознак офіціозу: урочисті збори трудових колективів та партійних осередків відбуваються за уніфікованими сценаріями, ухваленими та «спущеними» згори центральними органами.

Після набуття чинності нової сталінської Конституції СРСР (1936) та офіційного проголошення «жіночого питання в СРСР остаточно вирішеним», відзначення 8 березня перетворюється на огляд досягнень радянського жіноцтва, про кількісні і якісні виміри цих здобутків керівництво партії повідомляють у спеціальних звітах. Свято набуває щораз виразнішого пропагандистського характеру, тоді як можливості для обговорення проблем жінок і озвучення фактів їх дискримінації фактично зникають. Водночас, демографічні проблеми, які виникли в СРСР як наслідок масових політичних репресій та Голодомору, змушують керівництво країни вживати заходів для підвищення народжуваності. У тогочасній пресі — щораз більше публікацій, які наголошують цінність материнства і заохочують жінок більше уваги приділяти своїм материнським функціям.

У святкуваннях 8 березня тема материнства набуває особливого звучання під час і після Другої світової війни, що цілком відповідає посиленню пронаталістської політики партії та уряду. З огляду на спричинену війною демографічну кризу, вже у 1944 році було запроваджено низку державних заохочень для багатодітних і самотніх матерів (почесне звання «Мати-Героїня», орден «Материнська Слава» та медаль «За Материнство», отримання яких передбачало низку відчутних соціальні пільг та допомог). Повоєнна офіційна риторика докорінно різниться від двох попередніх десятиліть тим, що у ній на зміну гаслам про потребу усунення відмінностей поміж статями приходить особливий наголос на суспільній важливості та схваленні таких гендерних відмінностей. Образ мужнього чоловіка-захисника вітчизни протиставляється образу турботливої, люблячої і вірної жінки-матері, а у візуальній пропаганді того часу зображення жінок стають щораз жіночнішими. Ця тенденція до поляризації гендерних ролей (з характерними взаємнодоповнювальними поняттями «справжнього чоловіка» і «справжньої жінки») буде домінувати у державній гендерній ідеології аж до останніх років існування СРСР.

Період холодної війни позначений щораз активнішим використанням образу «вільної радянської жінки» в радянській пропаганді. Привітальні листівки та плакати з нагоди 8 березня початку 1960-х рясніють зображеннями усміхнених жінок (часто — з дітьми) — представниць різних рас і націй країн соцтабору, які заявляють про свою солідарність у боротьбі за мир у всьому світі та засвідчують переваги соціалістичного ладу.

Святкування 8 березня повсюдно відбувається під бравурними гаслами «Радянської жінки — найщасливішої та найрівноправнішої жінки у світі!» на контрастах із жалюгідним становищем експлуатованих і дискримінованих жінок країн капіталізму. Відзначення Міжнародного жіночого дня у трудових колективах супроводжується прославлянням партії та уряду за невтомну турботу про жінок та нагородженням жінок-передовиць виробництва та переможниць соцзмагання за їх трудові досягнення на благо соціалістичної батьківщини. Фактично, декларована рівноправність радянських жінок стає одним з інструментів пропаганди соціалістичного ладу, що чітко простежується у риториці та візуальних матеріалах восьмиберезневих святкувань, націлених на конструювання ідеального образу «щасливих радянських жінок — активних будівниць соціалізму».

Пізньорадянський період: остаточна деполітизація і підміна смислу

Поворотним моментом щодо смислу та стилю відзначення жіночого дня став 1965 рік, коли 8 березня набуло статусу державного вихідного дня. Фактично, це рішення перенесло святкування з публічного простору у приватну сферу, у сім’ю: напередодні свята зазвичай відбувалися офіційні урочистості (збори та засідання), де керівництво підприємств і установ шаблонно вітало працівниць, відзначало передовиць дрібними нагородами (грамотами), а от у безпосередньо день свята жінки опинялися в колі рідних і друзів. «Одомашнення» свята означало також і розпорошення самих жінок по їхні приватних оселях, що підривало відчуття жіночої солідарності, переорієнтовуючи жінок на романтично-споживацьку хвилю. Не слід забувати, що період хрущовської Відлиги приніс із собою певну лібералізацію громадського життя, покращення добробуту та “реабілітацію” колись затаврованих як «буржуазні пережитки» цінностей та атрибутів повсякденного життя (мода, коcметика, предмети інтер’єру, елементи етикету тощо). Вірогідно, саме у цей час і з’являється традиція вітати жінок у цей день квітами, дарувати цукерки та робити для жінок інші приємні дрібнички. У контексті таких особистих привітань офіційна риторика «жінки-трудівниці» була геть недоречною, тоді як вшанування жінки-матері (що на той час вже стало осердям образу «радянської супер-жінки») цілком відповідало духові сімейного свята. То ж з кінця 1960-х можна з певністю говорити про перетворення 8 березня на свято, що за своїм смислом наближалося до дня матері.

Якщо раніше святкові листівки лише спорадично наголошували на привітаннях матерям у день 8 березня, то 1970-і роки вибудовують стійку і однозначну асоціацію між цим святом та материнством. У дитсадках запроваджується традиція влаштування напередодні 8 березня дитячих свят (з характерною назвою «утрєннік») із віршиками та піснями на честь турботливих мам, а преса у ці дні рясніє публікаціями про багатодітних матерів-героїнь.

Перенесене у приватно-сімейну сферу, свято щораз більше дрейфує у напрямку деполітизації його смислу. День жінки наприкінці 1970-х років набуває ознак есенціалістського сприйняття жіноцтва. Практика привітання учнями своїх шкільних вчительок доповнюється новою модою — хлопчики починають вітати однокласниць, а букетик підсніжників та м’яка іграшка стають невід’ємними атрибутами свята у школі. На привітальних листівках характерні для попередніх періодів зображення суворих жінок-трудівниць та турботливих матерів-героїнь, стрімко витісняє образ безтурботної юнки чи дівчинки, яка радо приймає святкові вітання від хлопчика.

Тенденція до «омолодження» та інфантилізації героїні свята супроводжується цілковитим зникненням будь-яких натяків на його політичну сутність (зрештою, маленька дівчинка аж ніяк не може бути активною у політичній площині!). Символічний простір свята наповнюють такі елементи, як квіти, солодощі, подарунки…

Остаточна деполітизація жіночого дня відбувається не стільки на рівні офіційних заходів з його відзначення (адже у трудових колективах все ще відбуваються урочистості з цієї нагоди з характерними промовами, наповненими властивими радянській пропаганді кліше і штампами), скільки власне у приватній сфері, де 8 березня перетворюється на повноцінне сімейне свято із притаманними йому ритуалами догоджання жінкам. На візуальному рівні остаточний розрив з первісним політичним смислом жіночого дня відбувається тоді, коли з листівок повністю і остаточно зникають будь-які згадки про жінок — і на рівні зображення, і на рівні тексту. На пізньорадянських листівках з нагоди 8 березня масово фігурують казкові та мультяшні персонажі та іграшкові звірята, а головною темою привітань і зображень стає весна. Весняні квіти та краєвиди вибудовують асоціацію з пробудженням природи, та щораз важче в’яжуться з жінками — хіба що на рівні молодості та процвітання жіночої вроди.

Важко сказати, наскільки цілеспрямованими і керованими згори були описані тенденції деполітизації 8 березня, однак якщо врахувати, що в СРСР кожна одиниця масово друкованої продукції проходила певну експертизу на політичну відповідність та мала бути схвалена компетентними органами, то можна припустити, що процес цей був не таким вже й спонтанним чи самовільним. В кожному разі, на кінець 1980-х років в СРСР сформувалося дуже специфічний спосіб відзначення Міжнародного жіночого дня, наповненого смислами, атрибутами і ритуалами, які були фактично протилежні до первісних ідей, вкладених у це свято феміністками початку ХХ століття. За сімдесят років радянської влади 8 березня було позбавлене свого політичного протестного потенціалу, воно було не лише одержавлене, але й одомашнене, та перетворилося на свято вшанування “весни і вічної жіночності”. Форма його відзначення зазнала неймовірних трансформацій — від масових політичних вуличних акцій — до квітів-цукерок і дитячих концертів для матусь. Жінок прославляли вже не за їхні суспільні ролі чи здобутки, але за їхні «суто жіночі чесноти» та нагороджували побажаннями «суто жіночого щастя». Украдене свято було повернуте проти самих жінок: лицемірне звеличення та обдаровування жінок один день на рік відбувалося в умовах повсюдної їх експлуатації та дискримінації, ігноруванні численних потреб та проблем жіноцтва у країні рад, де «жіноче питання» (згідно з висловом Сталіна) давно вважалося «вирішеним».

Міжнародний контекст і світова практика

У міжвоєнний період та після Другої світової війни по всьому світу спостерігався помітний спад жіночого руху, зумовлений, з одного боку, здобуттям жінками політичних і громадянських прав та, з іншого боку, економічною депресією і посиленням тоталітарних режимів у 1930-х і соціально-демографічними проблемами повоєнного часу. Проте кінець 1960-х років позначений піднесенням різним соціальних рухів, в тому числі — активізацією жіночих організацій. Феміністський активізм набув радикальних форм, а феміністська теорія та феміністські студії дали активісткам додаткові аргументи у критиці влади та вимогах. Йшлося не лише про вуличні марші чи мітинги. Так, 6 березня 1971 р. група жінок з організації «Хліб і троянди» захопила один з будинків Гарвардського Університету, вимагаючи створити у ньому жіночий притулок. Жінки утримували відключений від систем життєзабезпечення будинок протягом 10 днів, ведучи складні перемовини з власником, водночас налагоджували контакти та здобували підтримку місцевих мешканок, і врешті досягли свого! У тому будинку і досі функціонує Кембриджський Жіночий Центр.

У 1970-х роках світом прокотилася так звана “друга хвиля фемінізму”: жіночі організації активно тиснули на уряди своїх країн та міжнародні структури, вимагаючи на практиці забезпечити жінкам рівні права та можливості. Наслідком цих масових і цілеспрямованих зусиль стали зміни у національних законодавствах країн Європи та Північної Америки. До того ж, ООН проголосила 1975 рік Роком Жінок, щоб привернути увагу до проблем дискримінації жінок, а у 1977 році Генеральна Асамблея ООН схвалила резолюцію № 32/142, згідно якої кожній з країн-учасниць пропонувалось відзначати Міжнародний День Прав Жінок. У 1979 році Генеральна Асамблея ООН схвалила «Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок», яку ратифікували 150 країн (в тому числі й Українська РСР у 1980 році). Таким чином країни-учасниці не лише визнавали існування фактів дискримінації жінок, але й брали на себе зобов’язання щодо здійснення заходів і зусиль з її ліквідації. З 1996 року щорічні святкування Міжнародного дня прав жінок під егідою ООН відбувається під певним гаслом, у якому наголошено одну з проблем, з якими доводиться стикатися жінкам на шляху до рівноправності. Наприклад, у 2000 році темою 8 березня була «Жінки єднаються задля миру»; гаслом 2013 року було «Обіцянка є обіцянка: час діяти, щоб припинити насильство над жінками». Минулоріч відзначення жіночого дня відбувалося під гаслом «Час прийшов: міські і сільські активістки змінюють життя жінок»

Поза тим, що підструктура ООН — UN Women — щорічно використовує 8 березня як нагоду привернути увагу урядів країн світу до конкретних проблем жіноцтва, самі активістки різних країн у цей день проводять різноманітні публічні акції, щоб заявити про дискримінацію, озвучити вимоги, вимагати забезпечення своїх прав. Наприклад, у суботу 10 березня 2012 (замість 8 березня, який був робочим днем) активіст(к)и організації «Stop Patriarchy» в Нью Йорку провели масовий марш на Мангеттені, наголошуючи на проблемі експлуатації жінок в індустрії порнографії та проблемі сексуальних домагань до жінок-військовослужбовок в американському війську. А 8 березня 2017 у США відбулася масова загальнонаціональна акція — страйк під гаслом «День без жінок» на знак протесту проти сексистської поведінки і висловлювань президента Трампа: жінок закликали не виходити на роботу, не купувати ніяких товарів та одягати червоний одяг на знак солідарності. Акцію підтримали по всьому світу! У різний спосіб 8 березня відзначають активіст(к)и у країнах Європи. Навіть Гугл свідомий цього свята і чемно вітає з ним усіх користувачок/чів (картинка 8 березня 2018)

Отже, теза про невідомість Міжнародного жіночого дня за межами колишнього соцтабору та сателітів СРСР цілком хибна — цей день був і залишається важливою датою для феміністок по всьому світу, днем солідарності в обстоюванні жіночих прав.

Незалежна Україна: у тенетах пізньорадянських традицій

Як вже було згадано, 8 березня залишилося одним з найпопулярніших свят у пост-радянській Україні – його з великим ентузіазмом продовжували відзначати протягом 1990-х років. Звісно, у той час іншого способу, ніж той, що сформувався в останні десятиліття існування СРСР не знали, то ж партійні і державні діячі, а також чоловіки-керівники підприємств і установ продовжували вітати жінок «зі святом весни, краси і жіночності», обсипаючи їх побажаннями всілякого «жіночого щастя», тоді як пересічні чоловіки незмінно відзначали жіночий день квітами-цукерками і урочисто-демонстративно вимитим посудом. І в першому, і в другому випадку хтось — (і це далеко не тільки жінки, які раз на рік втішалися крихтами уваги і поваги) — отримував цілком конкретну користь від такого способу відзначення. З одного боку, навколо 8 березня стрімко розвинулася святково-подарункова індустрія, яка всіляко заохочувала і підштовхувала чоловіків доводити свій статус «справжнього чоловіка» і щедро витрачати свої кревні на «гідне привітання» коханої. Свято, що приносило прибуток, стало корисним для бізнесу! Тим часом політичні діячі і посадовці користувалися нагодою через солодкі привітання здобути прихильність жіночої частини електорату. Політики обох статей, з усіх частин політичного спектру навипередки публікували свої дивовижно схожі привітання українському жіноцтву. Свято стало одним з інструментів побудови позитивного політичного іміджу і кар’єри!

image description

Мабуть, на цю ситуацію можна було б закрити очі у надії, що з часом ці совкові традиції відімруть самі собою, якби не одне «але»: зміст отих привітань. Ось лише кілька зразків від політичних лідерів найвищого рівня (приклад яких активно наслідували дрібніші політичні гравці та чиновники усіх рівнів):

«Зі святом! Весна дарує нам свято ніжності та любові. Перші квіти встеляють шлях красі, пробуджують найніжніші почуття і нові надії. В цьому весняному святі квітне жіноча врода. Дорогі мої! Любі матусі, бабусі, сестрички й донечки! Вітаю вас із цим чудовим днем краси та любові. Нехай серця зігріє турбота дорогих і люблячих людей, а Бог оберігає від негараздів. Всміхніться весні, розкрийте себе новому життю. Весна обов`язково переможе!» (Юлія Тимошенко, 2002)

«Дорогі жінки України!

Прийміть мої сердечні вітання із прекрасним святом весни – 8 Березня. Щиро бажаю вам добра і щастя, любові й радості, лагідних сонячних днів та здійснення усіх заповітних мрій.

Щоб у вашому серці ніколи не згасав вогонь любові, а в родині завжди панували добробут і злагода. Нехай ваші діти будуть здоровими, а дім – благополучним. Зі святом Вас!» (Віктор Янукович, 2011)

Навіть Віктор Ющенко, який у 2005 р. власноручно підписав закон «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в Україні» і повсюдно декларував свою відданість демократичним цінностям загалом та гендерній рівності зокрема, у 2008 р. опублікував таке привітання до українських жінок:

«Дорогі українські жінки,

Я вітаю вас зі святом весни, зі святом жіночої краси, яка сьогодні розквітає в Україні.  У моєму серці – найніжніші почуття до вас.

У серцях мільйонів українських чоловіків – зачарованість вами, відданість вам і вдячність за вашу любов.  Я бажаю вам щастя, кохання і справжньої, так необхідної впевненості, що у нашому житті, у наших стосунках, у наших сім’ях усе буде гаразд.

Усе що, ми робимо, – робимо для вас. І цей день, і День матері у травні, і, певно, кожен кращий наш день присвячуємо вам.  Любимо вас, шануємо вас і дякуємо вам – нашим матерям, нашим дружинам, коханим і подругам, нашим донькам – усім найважливішим жінкам у нашому житті.  Весна – в Україні. Вітаю вас з весною.

Міцного вам здоров’я, сповнення усіх ваших бажань і мрій, натхнення, доброго гумору і такої ж великої мудрості, яка оберігає нас усіх.  Зі святом любові і надії я вітаю вас, найчарівніші, найкращі у світі українські жінки!»

Здавалося б, що поганого у цих загалом добрих побажаннях? Хіба кожна людина (і відповідно кожна жінка) не прагне краси, родинної злагоди, здоров’я, достатку в домі, любові та інших щирих почуттів…? Все було б гаразд, якби не одне «але»: усе це лунає з вуст посадовців у Міжнародний день прав жінок. Вражають дві речі: гостра невідповідність між (традиціоналістською консервативною) риторикою привітань і (емансипаційним ліберальним) смислом цього свята, з одного боку, і разюча невідповідність між (посадовими) функціями та (владними) повноваженнями державних службовців найвищого рівня та (приватно-інтимним) змістом та тональністю їхніх побажань, з іншого боку. Усе це гостро дисонує з духом Міжнародного жіночого дня і підставовими принципами демократії, про відданість яким раз-по-раз заявляють очільники держави.

Фактично, політики і посадовці – авторитетні і впливові люди, чия думка важить — у своїх привітаннях одностайно вибудовували і накидали суспільству дуже архаїчний образ «справжньої української жінки»: це жінка, яка неодмінно реалізує свою репродуктивну функцію (матір/бабуся), віддана родині і дому, де належно виконує «турботу як роботу» (за Оленою Стрельник), мріє про любов, сяє вродою і демонструє усі «жіночі чесноти» як натхненниця і помічниця чоловіка у його великих справах, за що й отримує винагороду у вигляді чоловічого захисту і опіки… Невже сучасні громадянки України здатні лише на це?! Чи жінка заслуговує на визнання і повагу, лише коли відповідає отакому канону, а все інше (творчі таланти, лідерські здібності, професійні здобутки, інтелектуальний потенціал і т.п.) — геть нічого не варте?! Здається, саме привітання президента Ющенка стало тією останньою краплиною, яка переповнила чашу терпіння українських активісток і спонукала їх до конкретних дій. (Хоча, як показав час, подолати подібні стереотипи у чиновницьких головах і усталені шаблони святкування дуже складно, бо навіть і після Революції Гідності у подібних привітаннях мало що змінилося).

Міленіум як новий початок: повертаючи собі украдене свято

Уже тривалий час — від початку нового тисячоліття – жіночі організації України і дослідниці-феміністки докладають чималих зусиль, щоб викрити і припинити лицемірну і принизливу пізньорадянську практику святкування 8 березня та повернути йому первісний політичний смисл — дня міжнародної солідарності жінок в обстоюванні власних прав та подоланні ґендерної дискримінації.

Як не парадоксально — зважаючи на поширений стереотип про галицький консерватизм — львів’янки були доволі активні у тому, щоб відновити справжнє наповнення святові 8 березня. Здається, перше за часів незалежності відзначення Міжнародного дня жінок саме в такому ключі відбулося у Львові у 2001 році за ініціативи міжнародної правозахисної організації Amnesty International під гаслом «Менше квітів — більше прав!» (організаторки – Таня Хома і Наталія Дульнєва). Тоді активістки жіночих організацій, дослідниці історії жіночого руху та правозахисники/ці зібралися у Львівському національному університеті ім. Франка на відкриту дискусію з приводу гендерної дискримінації в Україні, яку часто приховують за солодкавими і фальшивими гаслами про «жінку-берегиню» та «українську матріархальність». Водночас йшлося про підньорадянське шельмування свята, коли квітами і подарунками намагалися відкупитися від жінок, які потерпали від численних замовчуваних, але болючих нерівностей.

Проте переломними у сенсі активних зусиль з повернення феміністського смислу святові 8 березня стали 2008-2009 роки. З одного боку, у 2008 році у Києві відбувся перший вуличний феміністський марш, а у 2009 році різні за формою, але феміністські за суттю вуличні акції відбулися вже в кількох містах (у Львові, Харкові та Чернівцях, про це — далі). З іншого боку, феміністська спільнота вирішила діяти на випередження і подбати про масову просвіту політичних діячів та посадовців з тим, щоб завчасно, за місяць до свята, поінформувати їх про справжнє значення Міжнародного жіночого дня і застерегти від привітань у пізньорадянському дусі. Акція «Лист до чиновника» ініційована ЛМГО «Науково-дослідний Центр «Жінка і суспільство» і підхоплена по всій Україні полягала у масовій розсилці листів до керівників різного рівня від імені жіночих громадських організацій із закликом відмовитися від неприйнятних привітань та «дотримуватися коректності у його трактуванні, не спотворювати справжнього змісту цього свята». Лист було оприлюднено онлайн, щоб будь-хто могли скористатися ним як шаблоном, готуючи власний текст звернення. Чиновників закликали уникати стереотипного представлення «місії Жінки» в українському суспільстві, наголошуючи натомість на тих важливих культурних, економічних, політичних, освітніх внесках, що їх роблять жінки задля подальшого поступу України. Пропонувалося відмовитися від звертання «жіночки» та епітетів на кшталт любі, кохані, чарівні, милі, прекрасні, турботливі, вродливі, дбайливі, ласкаві, ніжні і т.п., які недоречні у професійному контексті на тлі дискусії про права жінок та гендерну рівність у суспільстві. З тієї ж причини наполегливо радили не акцентувати надмірної уваги на сімейних ролях жінок (матері, бабусі, сестри, дочки, коханої) та на зовнішності (краса, врода), тілесності (усмішка, очі, статура) чи почуттях жінок (любов, турбота, чуйність тощо), що належать до сфери приватного життя і жодною мірою не стосуються керівників.

Однак до найвищого політичного керівництва країни далеко не завжди вдавалося достукатися. Як вже було згадано, тогочасний президент Ющенко у 2008 році оприлюднив власне привітання з 8 березня в патріархально-пізньорадянському дусі, що й викликало обурення у середовищі активісток жіночого руху. Реакцією на це став «Відкритий лист Президенту Україні», у якому нагадали, що його вітальне слово мало б «віддзеркалювати турботу глави держави про проблеми жіноцтва, а не суто чоловіче замилування вродою та суто чоловічу вдячність за любов», а замість сердечних зізнань у „найніжніших почуттях” жінки воліли б почути від гаранта Конституції запевнення про неухильне виконання Ст. 24 Основного Закону та заклопотаність дотриманням Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» на усіх рівнях. Авторки зазначили: «Ми воліли б довідатися про Вашу стурбованість проблемами гендерної дискримінації в Україні та про Ваші наміри щодо заходів з подолання сімейного насильства, торгівлі людьми, дискримінації на ринку праці та інших виявів порушення прав жінок в нашій країні».  Підписантки — професійно успішні та суспільно-активні жінки — заявили: «ми відмовляємося бути «вродливішими» і «мудрішими» за наших чоловіків. Ми не є «слабкою статтю», і воліли б, аби Ви не вбачали в жіноцтві прикрасу (чоловічого) суспільства — його «прекрасну половину», але насамперед рівноправних і повноцінних громадян демократичної держави. Ми хочемо, аби нас цінували за наші людські — а не суто «жіночі» – чесноти, за наші знання і здібності, за наш творчий та інтелектуальний потенціал, наші професіоналізм і досягнення, за нашу громадянську позицію, а не сімейний статус. Ми воліли б, аби наш внесок у розбудову України не зводили до родини і побуту. Ми здатні не лише сумлінно виконувати накази, але й брати на себе відповідальність, приймати серйозні рішення, керувати підприємствами, установами, державою. І ми робимо це щодня. А від Вас, нашого Президента, ми очікуємо гарантій дотримання наших прав і забезпечення рівних з усіма громадянами можливостей їх реалізації».

Вочевидь, жодної реакції «гаранта» на цей (розтиражований у медіях) лист не було, але авторки її й не очікували. Йшлося радше про те, щоб у такій формі розвінчати недолугість і недоречність подібної риторики та представити позицію свідомої частини українського жіноцтва для ширшого загалу. Загалом, цей крок мав радше просвітницьку мету.

2009 рік був справді особливим, бо чи не вперше в новітній історії України активістки жіночих організацій у регіонах вийшли на вуличні акції, щоб оприлюднити свою позицію. Окрім згаданого маршу у Львові, дві дуже різні і однаково промовисті події відбулися ще у Харкові та у Чернівцях. У Харкові жіноче об’єднання «Сфера» влаштувало протест-перформанс на площі Свободи, під час якого активістки демонстративно чистили каструлі та сковорідки, щоб показати абсурдність сприйняття жінок у публічній сфері крізь призму стереотипу домогосподарки.

Ще більш яскравим та масовим виявилося «Свято конячки Марти», організоване чернівчанками з ініціативи Наталії Батракової. Ідея такого способу відзначення виникла із дивовижної подібності двох традицій: селяни щорічно, перед початком польових робіт, вшановують робочу коняку, прикрашаючи і частуючи її, аби відтак впродовж року вона тяжко працювала в господарстві. Це дуже нагадує підньорадянський спосіб вшанування жінок один день на рік, після чого впродовж решти року їх експлуатують та дискримінують. Саме викриття оцього лицемірства й було основною метою дійства, в межах якого площею водили заквітчану і запряжену кобилу, яка тягала воза, навантаженого мішками з зазначеними на них проблемами — різними проявами гендерної дискримінації, Активістки тим часом натягали на шию квітчасту вісімку як подобу ярма. Пересічним містянам, які зібралися подивитися на дійство, роздавали інформаційні матеріали та дуже промовистий віршик, який написала одна з активісток О. Киналь:

Ця конячка — Тягло Марта –
За труди поваги варта.
Вантажі щодня тягає
На прожиток заробляє.
Вся у русі, без спочину.
Віз проблем на її спині:
Стайня, поле, корм, лошатко…
Непутящий коник-татко …
Не до гриви й до копит.
Ой, непросто Марті жить …
Є краї: одного дня
Там вшановують коня.
Смачно поять і годують,
Конячинам щось дарують…
Нашим коням теж таке!
Стане їх життя легке
Як жінок – третину складу
Оберуть в Верховну Раду.
Розділимо все на два:
І можливості й права.
Вівса — коням. Владу — нам.
Все решта — чоловікам!

Важливо й те, що до події долучилися очільники міста і області, що, звісно,  підняло її статус в очах громадськості і привернуло увагу медій, а отже й автоматично посприяло поширенню важливої інформації.

Потужним імпульсом до політизації Міжнародного жіночого дня стало 100-річчя з дня його першого відзначення у 2011 р. Це стало чудовою нагодою для безлічі різноманітних феміністських акцій — вуличних маршів, кінопереглядів, дискусій та виставок.

Яскравим явищем стали події, організовані «Феміністичною офензивою» – групою, яка діяла на засадах жіночого сепаратизму з радикальних позицій. Восьмиберезневі марші «Феміністичної офензиви» були досить масовими, відбувалися під конкретними гаслами, що віддзеркалюють актуальні для жінок проблеми — церковний наступ на репродуктивні права жінок, спроби насадження патріархальних сімейних традицій тощо. Значення таких подій полягає в тому, що — через 100 років! — феміністки знову виходять із закритого простору камерних дискусій у відносно вузькому колі однодумиць (у формі семінарів, конференцій чи лекторіїв) до широкого загалу, дозволяючи пересічним людям побачити їх наживо, почути їхні вимоги, розпитати чи посперечатися.

Інша справа, що праворадикальні групи зовсім не налаштовані на цивілізовану дискусію. Натомість вони в найгірших тоталітарних традиціях віддають перевагу силовому способу доведення власної «правоти» ідеологічним опонентам. Попри те, що напади (і не лише вербальні, а й фізичні) на учасниць/ків маршів стали більш ніж реальною загрозою для активісток, вуличні акції з нагоди 8 березня не лише не припинилися, але й набули різноманітних форм та поширення у регіонах. Важливо й те, що організаторки та учасниці таких заходів — чи то у Львові, чи у Харкові чи деінде (Херсон, Маріуполь, Лисичанськ та інші міста) — у своїх гаслах звертаються до української жіночої історії та відновлюють питомо українську феміністську традицію у боротьбі за жіночі права. Вислів Ольги Кобилянської «Бути сама собі ціллю» на плакаті чи портрет Лесі Українки в руках учасниці засвідчують, що сучасні активістки усвідомлюють тяглість жіночого руху і використовують досвід своїх попередниць. Вірш Лесі Українки «Хто вам сказав, що я слабка?» став гаслом серії мотиваційних плакатів, що заохочують жінок до самореалізації в різних сферах.

 

Саме потреба відчути опору у власному жіночому історичному досвіді, осягнути здобутки попередниць, зрозуміти переломні точки процесу емансипації та оцінити нинішню ситуацію з історичної перспективи покликала до життя цілу низку виставок, що розкривали поступ і досягнення українського жіноцтва в подоланні нерівноправності. Чи не найпомітнішою (бо ж і найбільш статусною) стала виставка «Міжнародний жіночий день: і100рія у фотографіях», яку спільно організували Представництва ООН та Європейського Союзу в Україні, та підтримала Державна служба у справах молоді та спорту України.  100 документальних світлин, розділені на декади з короткою історичною довідкою про той час, представляли знаних і пересічних жінок у контексті різних подій та сфер діяльності, унаочнюючи таким чином історичний досвід та здобутки жінок протягом століття, що минуло. Треба віддати належне харків’янкам Тетяні Ісаєвій та Марії Чорній, завдяки зусиллям яких виставка наповнилася чудовими світлинами і мальованими портретами героїнь кожної епохи. Присутні на відкритті виставки посадов(и)ці та представники/ці міжнародних інституцій піднесли статус цієї події, що своєю чергою привернуло увагу ЗМІ та додало суспільного розголосу.

Власне, Тетяна Ісаєва — засновниця і директорка Музею жіночої і гендерної історії у Харкові – інтерву — безліч разів і в різний спосіб доклалася до відновлення політичного феміністського смислу 8 березня. З її ініціативи було створено віртуальну виставку «Правда про 8 березня», яка через факти та багатий ілюстративний матеріал послідовно розкриває історію та справжній зміст цього свята. А щоб наблизити жіночу історію до місцевих громадян/ок, Музей жіночої історії підготував окрему живу виставку «100 років — 100 історій», присвячену незаслужено забутим сторінкам історії жіноцтва Харківського регіону.

Характерно, що згадана вище тенденція «виходити із зони комфорту» до широкого загалу, яка спостерігається в останнє десятиліття у феміністському середовищі, проявилася і у виставковій діяльності, приуроченій до 8 березня. У березні 2017 у середмісті Львова відбувалася вулична виставка «Професіоналки: (не)видимі, значимі», присвячена жінкам, які мали серйозні досягнення у різних галузях (від фізики до мистецтва). Виставку підготувала ГО «Феміністична майстерня» за підтримки ГО «Центр «Жіночі перспективи», Sigrid Rausing Trust та управління культури Львівської міської ради. Завдяки такому формату львів’ян(к)и і гості міста (яких чимало через туристичний бум!) змогли довідатися про тих жінок, чий внесок у розвиток певної галузі було незаслужено забуто чи замовчано.

Просвітницьку мету переслідувала й акція з розповсюдження на 8 березня листівок «Подякуй феміністкам», розроблених учасницями Гендерної експертної платформи у 2011 році з тим, щоб пояснити які саме здавалося б звичні права і можливості виборювали феміністки протягом десятиліть для того, аби сучасні українки почувалися гідними і рівноправними людьми.

То ж що сьогодні?

Чи змінилися практики відзначення 8 березня за останнє десятиліття, зважаючи на чималі зусилля активісток з повернення святові політичного смислу? Мабуть, масово, на рівні пересічних українців і українок, говорити про такі докорінні зміни було б передчасно — посполиті українці/ки продовжують готувати і очікувати привітань і подарунків у цей «жіночий день». Але якщо подивитися на зміни у суспільній свідомості, то вони все ж помітні. З року в рік зростає інтерес медій до 8 березня: журналісти масово беруть інтерв’ю в активісток і дослідниць напередодні свята, намагаючись довідатися про походження та історію, збагнути первісний смисл Міжнародного дня прав жінок, а також з’ясувати причини і механізми його спотворення у радянський час і його доречність у сучасній Україні. Численні публікації на цю тему (в інтернет-виданнях, газетах, на радіо і телебаченні) доносять феміністську ідею 8 березня до найвіддаленіших куточків країни, спонукаючи громадян/ок замислитися про лицемірство «свята конячки Марти» і потребу щоденної поваги до жіночих прав.

Що додає оптимізму з приводу поверненням жінкам украденого у нас Міжнародного дня солідарності у відстоюванні наших прав? Поступово різні культурно-освітні заклади починають сприймати цей день адекватніше і відзначати у спосіб, який відповідає істинному духові свята. Цього року на початку березня, на додачу до справжньої хвилі різнопланових феміністських акцій, спостерігаємо також багато заходів, які безпосередньо пов’язані з жіночою історією або з актуальними питаннями сучасного жіноцтва, що організовані різними інституціями, які не мають безпосереднього стосунку до фемактивізму. Наприклад, у Львові у Меморіальному музеї тоталітарних режимів «Територія терору» відбудеться лекція історикині Марти Гавришко «Гендер і тероризм»; у Києві Українська Асоціація Юдаїки організовує лекцію «Єврейська жінка перед викликами XIX століття»; в Українському католицькому університеті — відкрита лекція професорки Мішель Бера «Жінки, міграція та торгівля людьми»і т.д., а традиційний щотижневий анонс гендерних подій на Гендер в деталях став справжнім лонгрідом.

Підстави для оптимізму дає також і те, що до феміністських організацій та ініціатив активно долучається щораз більше молодих, освічених, професійно успішних, амбіційних та енергійних жінок, для яких питання гендерної (не)рівності — це не лише про теоретичні дискусії, але й про конкретні реалії нашого життя, які необхідно змінювати. Ці креативні та відважні жінки знаходять нові форми і способи заявити про свої вимоги та вказати суспільству на несправедливість, яку треба усунути. При цьому, попри розбіжності у поглядах, підходах і способах діяльності, представниці різних груп та організацій солідарні у тому, щоб повернути жінкам украдене у них свято — Міжнародний день прав жінок. «Свобода, рівність, жіноча солідарність!» було гаслом феміністок на Майдані під час Революції Гідності. Воно залишається актуальним в українському жіночому русі й сьогодні.

* * *

Для багатьох українок все ще нелегко відмовитися від рідкісної у цьому важкому житті нагоди отримати якісь вияви уваги і подарунки у цей день. Впевнена, що незабаром жінкам вдасться таки зрозуміти, що кожна з нас заслуговує на повагу, рівні можливості і доступ до ресурсів, любов, турботу, добрі слова і підтримку щодня, повсякчас, а не як виняток – раз у рік. І щоб інші бачили у нас рівноцінну і рівноправну людську особистість, поважали нашу людську гідність і шанували наші права, ми самі маємо навчитися сприймати себе насамперед як повноцінних людей, як повноправних громадянок, які мають власні потреби, інтереси, потенціал і свідомі цього, а не як таких собі “жіночок”, непомітних помічниць чоловіків у їх великих справах, обмежених побутом берегинь чи окрас чоловічого дозвілля… Жінки здатні на більше! Подумаймо про це 8 березня — у Міжнародний день прав жінок.

Джерело: Гендер в деталях

 

 

 

 

загрузка...