В житті не буває нічого однозначного. Починаючи цикл статей про відділення гематології Запорізької обласної клінічної дитячої лікарні, наша редакція розуміла, що ми будемо отримувати не лише погані відгуки, ми й самі прагнемо почути різні історії. Адже багато дітей отримали шанс на нормальне життя саме в цьому місці. Так, в нас є історії від яких холоне кров, але сьогодні не про це. Сьогодні ми переповімо вам історію мами, яка каже, що не все так погано. Сподіваємося, що для когось ця розповідь буде прикладом і надихне на подальшу боротьбу із хворобою.
*Редакція Форпост не несе відповідальність за сказане, та лише передає історії, які розповідають пацієнти гематологічного відділення ЗОКДЛ.
Про Марину Петровську, чия донька Вероніка лікувалася саме в запорізькому відділенні гематології, нам розповіла волонтер Оксана, яка давала нам коментар для однієї з попередніх публікацій. Марина з Веронікою з Маріуполя, із селища Ялта. У дівчини виявили лімфому Ходжкіна — це онкологія лімфатичних вузлів. Їхати на лікування до окупованого Донецька й мова не йшла, тож коли обирали де лікуватися київські лікарі порадили Запоріжжя. Так у 2018 році Вероніка й опинилася у відділені гематології ЗОКДЛ, де пролежала майже півтора роки. Ми запитали думку жінки з приводу того, на що скаржаться інші мами. Свою розповідь вона розпочала із завідуючого відділенням:
Коли ми намагалися встановити діагноз, то в Харкові цього зробити не змогли. І ми самі від себе поїхали до Києва. Там потрапили в Охматдит, де місяць пролежали, коли встановили діагноз, то нам дали направлення за місцем мешкання. Але в Маріуполі немає гематології. Тож нам порадили їхати або в Харків, або в Запоріжжя. І самі лікарі порадили їхати в Запоріжжя. Тобто нам Бородіна навіть порекомендували. Ми не знали куди їдемо, але нам сказали що там краще.
Вероніка в Києві, коли встановлювали діагноз
Я вам скажу свою думку, — каже Марина, — з приводу Бородіна (завідуючий гематологічним відділенням, ред.). Він один, а нас багато, ми всі розгублені та налякані. Інколи ми задаємо йому такі питання, які навіть не в його компетенції, або які він росто фізично не має змоги вирішувати. Він має розписати дитині лікування — по вазі, по віку, по діагнозу. Там досить трішки зробити помилку — і все. Тому про Бородіна я нічого не можу сказати поганого. Він не контактний в якому сенсі — в нього не має часу, розумієте? Він виходив на роботу у суботу, щоб підтягнути паперові справи. В будні дні він о третій годині збирав усіх батьків біля свого кабінету й відповідав на усі питання. Якогось хамства з його боку я не бачила — просто він один ведучий спеціаліст, і це впливає на те, що людина засмикана.
Медсестри теж добре ставилися. Зараз знаю, що помінялися, не знаю з якої причини. Але ті що були при нас — на них молитися треба! Ви зрозумійте, коли вона одна у зміні, а нас по тридцять чоловік було, й кожна поспішає, й кожна кличе до себе в першу чергу. Бо бувало то крапельниця заб’ється, то рука вздується… Це ще з якого боку на це все дивитися.
Санітарки прибирали. Але, якби ще коЖен сам після себе прибирав і не смітив — то можливо все було б інакше.
З приводу побутових умов, то ще два роки тому вони були наступні:
Я просиналася о шостій, йшла до Тамари Федорівни (сестра-господарка, ред), вона приїздила теж дуже рано — до шостої. До неї зверталася не тільки я, а й інші мами. Та вибачте, якщо я буду грубити… А багато хто з мам на нервах були й не вічливі. Ми просто самі за собою не помічаємо цього — кожна з нас зациклена на своїй дитині. І не помічаємо, як починаємо грубити навіть одна одній. Тож від Тамари Федорівни я жодного разу не почула відмови. Я прала речі, і бувало таке, що мої речі ще підсихали, а хтось вже наступний речі прав, то вона могла й зібрати мої речі, й попередити, що вона їх зібрала. (Треба сказати, що мова йде ще про стару пральну машинку, ред.)
З приводу кухні — там більше з мамами були проблеми. Ми коли тільки поступили, то там були мами з важкими дітками, яким завжди було «зелене світло», тобто якщо щось треба по кухні — то їм завжди уступали, бо наші діти ще могли вставати й ми могли потерпіти. Та в нас завжди підтримувався порядок. А потім вже, хто приїздив у відділення за якоюсь необхідністю, розповідав, що мами розвели бардак.
Що стосується розміщення відділення, на яке усі скаржаться, що це на четвертому поверсі:
Що стосується нас, то ми й на вулицю виходили прогулятися, поки здоров’я дозволяло. Що стосується відсутності ліфта — так, це погано. Була ситуація при нас, що дитина спустилася до низу, а сил піднятися назад не вистачало. Але це ж не провина лікарів наших, це такі умови лікарні.
В родини вийшло так, що коли потрапили до лікарні, то невдовзі Вероніка святкувала день народження:
Ми лягли 16 жовтня 2018 року, а вже 27 жовтня Вероніці виповнилося 17 років. То Тамара Федорівна й покликала волонтерів, які нас поздоровляли, й дозволила зайти у палату іншим моїм донькам, які теж приїхали поздоровити.
Вероніка після першого блоку хімії
Вероніка після другого блоку хімії
Пролежали ми до травня 2019 — закінчили усі вісім блоків хіміотерапії, а потім нас відпустили до дому. Бо поки робити КТ (комп’ютерну томографію, ред.), то мало пройти два тижні. Потім ми повернулися, зробили КТ, і через те, що результати були не дуже добрі, Бородін нам допоміг поїхати до Києва. Там передивлялися наші диски від початку до кінця, шукали причину, і вже в Києві завершували лікування: зробили трансплантацію кісткового мозку та пройшли променеву терапію — усього 11 променів. Перед трансплантацією була ще мегадозка (високодозна хімія, ред.) Спочатку робили додаткову КТ, і вже коли показники КТ дозволили — то зробили трансплантацію.
Вдома, після трансплантації
В Запоріжжі в нас були покращення та зміни, але за протоколом ми пройшли чотири блока простої хімії, чотири блока високодозної. Бородін робив усе, що міг, але за результатами, того результату, який хотіли досягти — не було. Таке буває. Ми потрапили в ті 4%, коли лімфома не дуже піддається лікуванню. Тож нас перевели в Київ, де змінили хімію, зробили мегадозку і трансплантацію.
Але це знову ж таки — в кожної людини своя реакція організму на якісь речі. Все залежить від того, як відреагує дитина.
Розповідає пані Марина й про допомогу волонтерів:
Так! Допомагали! Допомагали грошима. Допомагали тим, що на Новий рік, на якісь свята приносили подарунки, приїздили клоуни, аніматори, для молодших дітей були якісь міні-вистави. Так, якщо дитина лежить під крапельницею, то звичайно ж вона не попаде на це, або коли після хімії і дуже погано, то дитина й з палати вийти не може. А так і майстер-класи різноманітні проводили для дітей.
З приводу того, що медперсонал ділив між собою солодощі, які дітям привозили — при мені такого не було! Принаймні я з таким не стикнулася. Були цукерки, були апельсини, нехай і не багато, але було. Потім на дні народження самі мами щось організовували — поздоровляли дітей. Я ж кажу, що до Вероніки, ще ми тільки поступили, волонтерка приходила поздоровляла. Волонтери носили нам і картини для малювання по номерах, і ще щось — кому що дістанеться.
На новий рік, ми так попали, що були 31 числа у відділені, то приходив Дід Мороз зі Снігуркою. І потім свята влаштовували. Я ж кажу, що не знаю у кого які амбіції та забаганки. Все залежить від того, хто з яким настроєм і з яким підхідом до усього цього ставиться.
Зараз Вероніка в ремісії. Попереду ще декілька років перевірок та аналізів. Ми ж зичимо дівчині та її родині щастя та здоров’я!
